Четвер, 17.08.2017, 17:42




Сайт Українських Націоналістів
ГоловнаМій профільВихід
· RSS
Категорії розділу

Історія [8]
Біографії [62]
Документи [25]

Наша газета

Наше радіо

Голос Свободи

Статутні документи

Статут ВО "Свобода"

Програма захисту українців

Національна конституція (проект ВО "Свобода")

Програма ВО "Свобода"

Реклама


Відео онлайн

Сторінки історії

Фотоальбом

Історичні фото

Патріотичні зображення

Фото ВО Свобода

 Сторінки історії
Головна » Статті » Біографії

Михайло Омелянович-Павленко
Михайло Володимирович Омелянович-Павленко — визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року генерал-майор російської армії, за доби УНР — генерал армії УНР, головнокомандувач УГА. Командував операціями 1-го зимового походу (1920 року).

Народився у Тифліській губернії. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Туреччини до Російської Імперії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Закінчив Омський кадетський корпус, Павлівське військове училище.

Під час російсько-японської війни 1904—1905рр. поручик Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь в боях під Мукденом, Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави, де служив у лейб-гвардійському Волинському полку.

У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу.

Початок Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів у якості командира роти Лейб-гвадії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914р. на фронт. Бився Михайло Володимирович відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у штикову атаку в районі Лодзь — Торуні, Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки на все життя).Перехворівши тифом, полковник Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу,спочатку у Петрограді, а з листопада 1916 р. — начальником 2-ої Одеської школи прапорщиків.

У червні 1917р. М.Омелянович-Павленко ще ненадовго був відряджений на фронт, але восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним із організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також так званого Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців-українців російської армії. Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — в розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ої пішої дивізії.Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 тис. вояків генералові підпорядковувалося трохи більше 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, Михайло Володимирович, не бажаючи брати участі в протистоянні між П.Скоропадським та Директорією, виїхав до Західно-Української Народної республіки (ЗУНР) і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію.

На службі ЗУНР Михайло Володимирович перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

Восени 1919р. призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. 

Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С.Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир’я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я збіг у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919рр.» (1929р.), «Зимовий похід» (1934р.) і спогадів «На Україні» (1930р., 1935р.). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).

29 червня 1941 року М.Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. На щастя, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав: він чітко вирішив стояти осторонь від співробітництва з нацистами.
З 1942 по 1944рр. М.Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.

Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945р. стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) — ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945р. Михайло Володимирович переїхав до Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі. У 1950 році - переїздить до Франції.
29 травня 1952 року у Парижі генерал Михайло Володимирович Омелянович-Павленко пішов із життя. Похований на кладовищі Пер-Лаше, сектор 88, Париж, Франція.
Категорія: Біографії | Додав: Націоналіст (06.02.2012)
Переглядів: 1818 | Теги: ЗУНР, біографія, УГА, УНР, Михайло Омелянович-Павленко | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Наша адреса
м.Надвірна
вул.Чорновола, 8
ТЦ "СТАРИЙ ПОБУТ"
офіс №37 (3-й поверх)

ВО Свобода


Олег Тягнибок


Ми у facebook


Батальйон "СІЧ"

Приєднуйся

Чат
17:42
 
Календар
 
Патріотична поезія

(Ігор Калиниченко)

 
Наша кнопка

Код кнопки:

<A href="http://svoboda-vo.at.ua" target="_blank"><img src="http://svoboda-vo.at.ua/Logo/Baner_2.gif" border="0" alt="" />


 
Скачати книги

Скачати mp3

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0