Рядки спогадів Михайла Косіва про Вячеслава Максимовича - це віддчуття його присутності.

Я знав Вячеслава Чорновола майже 40 років. Ми познайомилися у січні 1960 р., під час Різдвяних свят. Він тоді був студентом факультету журналістики Київського університету і працював над дипломною роботою про Бориса Грінченка, а я - випускником Львівського університету, і темою моєї дипломної роботи була творчість Івана Франка. Чорновіл приїхав працювати у львівських бібліотеках, і його поселили в гуртожитку в кімнаті, у якій мешкав я. Він зайшов до нас у вишитій сорочці, й ми всі здивувалися. Не тільки тим, що хлопець з Черкащини вдягнув вишиванку. Перш за все - тим, що він говорив набагато сміливіше, ніж ми, галичани. Адже в нашій свідомості ще були живі енкаведистські розправи, у Галичині щойно закінчилися бої УПА, на наших очах відбувалися судові процеси, вивезення в Сибір... Молодий Вячеслав був абсолютно вільнодумною людиною, здавалося, що він не боявся навіть того, що в широкій аудиторії, з якою він спілкувався, міг би знайтися хтось, хто би на нього доніс у КГБ.

В найскладніші й відповідальніші періоди життя ми були разом. Разом видавали самвидавчі документи, насамперед - "Український вісник". І коли Вячеслава заарештували, разом з Атеною Пашко та Ярославом Кендзьором ми підготували 6-й випуск журналу - понад 600 сторінок. Ми його видали за попередньою домовленістю з Чорноволом - щоб заплутати слідство: адже підозрюваний редактор заарештований, а часопис далі виходить.Після однієї з передач Вячеслав зумів передати записку: "Атено, теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є." Це був умовний сигнал, щоб більше не видавати "Вісника", бо це може закінчитися хвилею арештів... Вячеслав завжди був натхненний особливою впевненістю, що Україна буде самостійною. Одного разу у Львові ми йшли вулицею Енгельса (нині Коновальця). Там - особняки, в яких жила компартійна, кагебістська верхівки, відставні генерали. Вячеслав сказав:"Знаєте, прийде час, і тут будуть жити українські патріоти"... Він був упевнений, що створення незалежної Української Дрежави - історична закономірність. Єдине, чого ми не передбачали - це те, що наслідками незалежності скористається не народ, не патріоти, а різна наволоч, що українські багатства опиняться в руках олігархічної системи, де править нажива. Не передбачали ми й того, що руйнівна бацила "прагматизму", наживи не обмине і Народний Рух України...