Ті, хто голосував, я кидаю вам звинувачення!

Тим, хто голосував за «республіки». Тим, хто радісно продавав Україну, висловлюючись за «суверенітет» Криму і східних областей. Це ви, саме ви, розв'язали війну. Це ви, саме ви, занурили в кров по самі лікті руки Гіркіна-Болотова. Це ви, насамперед, винні в тому, що вбивають моїх побратимів, яких я ніколи не зможу повернути. Це ви їх убили. Саме ви!

Скажете, висловлююся занадто емоційно, занадто нестримано? А я і не приховую, що говорю емоційно і нестримано. Тому що не можна стриматися, коли мова йде про вас - тих, хто голосував. Коли мова йде про тих, хто приніс мені горе і відчай. Це ви бігали по вулицях міст і селищ Криму і Донбасу, розмахуючи чужими прапорами.

Ви кричали, що вам не потрібна Україні і ви «повертаєтеся на свою родіну - до Росії». Ви збрехали. Ви не повернулися на свою «родіну». Ви, ніби щурі, сховалися в льохах, і там сьогодні обурюєтеся «заворушеннями». Вам не подобається, що у ваші будинки лізуть озброєні дебіли, що у ваших містах не вистачає солі і хліба, світла і води.

Вам не подобається, що грабують ваші магазини, гвалтують ваших дружин і дочок. І ви знову звинувачуєте в цьому кого завгодно - бандерівців, українських націоналістів, Європу, Америку, але тільки не себе.

А я - звинувачую вас.

Звинувачую емоційно і нестримано. Бо інакше не можу. Тому що мої рідні через вас змушені тікати зі своїх будинків, бо вони, вмираючи, не можуть дочекатися лікаря, адже ваші «народні губернатори» дали наказ підірвати мости і перекрити шляхи до їхнього міста. Це ви в мої 55 років відправили мене до військкомату, дорогу до якого я давно забув. Ви змусили щодня плакати мою дружину.

Моїх рідних вбивають не українські націоналісти, які не бандерівці, чи не правосекі і навіть не кацапи і чечени. Моїх рідних, моїх друзів вбиваєте ви - ті, що голосували. Ті, які зараз від страху залилися поносом по самі вуха. Ви тепер молитеся, щоб залишитися в живих? А хіба ті, кого через вас вбили, не хотіли жити?!

Це ви, ті, що голосували, усередині вкладали вашим «референдумом» козирі в руки Путлер-Гітлеру. Це саме на ваше «волевиявлення» він тепер посилається, розриваючи на шматки Україну. Ви, а не Путлер, почали вбивати моїх родичів, виганяти на вулицю моїх друзів. І це ви мрієте, щоб ваші діти і внуки назавжди залишилися у вчорашньому радянському лайні і ніколи з нього не вилізли. І саме для цього ви низько кланяєтеся новим окупантам, підносячи їм хліб-сіль.

Так я вас бачу, так я вас сприймаю. Інакше у мене вже не вийде. Ніколи.

Сергій Штанько