Межигірський цар Віктор збирається стати Божим помазаником, провівши потрібні рішення через всенародний референдум. Цей шлях хороший у тому числі і тим, що обурені протести опозиції легко парируються.

Ага, ви не хочете, щоб вирішував народ?! Боїтеся надати народу слово? Адже народ у нас єдине джерело влади!

Противники Януковича змушені виправдовуватися: мовляв, референдум дозволяє маніпулювати народним думкою за допомогою хитро сформульованих питань, його результати легше підтасувати, та й затівається він не для того, щоб порадитися з народом, а виключно для узурпації влади ...

Все це так, але будь-які контраргументи розбиваються об залізобетонне "Нехай вирішує народ!" І якщо вже на те пішло, критикувати потрібно не тільки план Януковича, а всю неспроможну концепцію "народного суверенітету".

Уявімо вільний і чесний референдум. На розгляд народу виноситься якесь пропозицію. Воно схвалене народом в особі 60% громадян, що взяли участь у референдумі.

А як бути з іншими 40%? Це вже не народ? Виходить, що ні. Адже народ здійснив свою функцію суверена і підтримав запропоновану ініціативу!

Сантехнік Василь, опинившись в числі 60%, вважається народом, а електрик Петро, який опинився поза 60%, з лав народу автоматично виключається. Зрозуміло, це абсурд. Особливо в Україні, де народ схильний до поділу на дві приблизно рівні частини.

Справа не тільки в тому, що справжні цілі референдуму розходяться з декларованими. Головна проблема в іншому - декларована мета взагалі недосяжна. Прилад нічного бачення не допоможе відшукати чорну кішку, відсутню в темній кімнаті. А референдум не дозволить виявити "думку народу", оскільки власної думки у народу немає і бути не може.

Погляди є у мільйонів окремих громадян, чию сукупність ми називаємо народом. І вони ніколи не співпадуть в повній мірі.

Будь-який автор, який пише на політичні теми, вдається до узагальнень - "народ любить", "народ хоче", "народ ненавидить". Нічого поганого в цьому немає. Але потрібно усвідомлювати, що перед нами лише художні метафори на кшталт "Матері-природи".

Вони годяться для публіцистики, а не для реальної практики. Бо реальний народ не є суб'єктом - він не мислить, не відчуває, не володіє волею, не здатен приймати рішення, не може розпоряджатися власністю. Спроби всерйоз приписати народу суб'єктність неминуче ведуть до абсурду. Втім, те ж саме стосується націй, класів, рас і т. д.

Народ - це безліч відокремлених суб'єктів, а істинний голос народу - химерна поліфонія, в якій зливаються мільйони несхожих один на одного звуків. Так, при бажанні можна вичленувати найгучніші і різкі нотки, оголосивши їх "думкою народу", але це незграбна профанація.

Відомі різні інструменти народного волевиявлення. Чим тонше інструмент, тим більше суперечливих відтінків він дозволяє виділити, тим повніше звучить складна багатоголоса мелодія, і тим адекватніше уявлення про народ.

Найбільш грубі і нерепрезентативні інструменти - бунти і революції. Зазвичай в ролі "народу" виступає деяке число столичних мешканців, ведених партійними ватажками. Заручившись підтримкою паризьких низів, якобінці встановлюють диктатуру у всій Франції.

Більшовики, пропагандуючи у петроградському гарнізоні, захоплюють владу у величезній Росії. Природно, в країні виявляються мільйони громадян, не згодних з "народом", і їх доводиться тиснути силою. Однак єдність "революційного народу" теж є ілюзією. Його представників об'єднує туманний образ світлого майбутнього.

Після перемоги з'ясовується, що кожен бачить це світле майбутнє по-своєму, і революціонери починають воювати один з одним.

Виборна демократія - більш тонкий і адекватний інструмент. Народ представлений мільйонами виборців, які беруть участь у голосуванні. Але і тут є серйозні недоліки начебто завідомо обмеженого вибору. У кращому випадку доводиться вибирати з декількох прохідних партій, в гіршому - з двох кандидатів. Чим більший вибір, тим сильніше спотворюються народні уподобання.

Виборець часто голосує за політиків, чию програму не поділяє - тому що альтернативні варіанти не подобаються йому ще більше. Такі нюанси висловити неможливо: голос, відданий стиснувши серце, нічим не відрізняється від голосу, відданого із захопленням. Обидва голоси вважаються "народною підтримкою" і сприймаються як політичний карт-бланш.

Однак ще гірше інше. Розв'язки обраної влади поширюються не тільки на тих, хто її обирав, а й на всіх інших. Голосуючи за політика, готового застосовувати насильство до неугодних, виборець лізе в чуже життя. Відома формула "бачили очі, що купували - їжте, щоб ви повилазили" працює лише частково, оскільки одні громадяни стають заручниками інших громадян. І таких заручників може бути навіть більше, ніж тих, хто нав'язав їм свій вибір.

Сьогодні ми насолоджуємося всенародно обраним президентом Януковичем, якого за фактом підтримала меншість українських громадян. Причому багато хто голосував за Віктора Федоровича лише тому, що бачили в ньому менше з двох запропонованих зол. І це не специфічна українська біда, а початкова вада сучасної демократичної системи.

Чи існує більш досконалий  механізм волевиявлення? Звичайно. Правда, знаходиться він не в політичній, а в економічній площині. Ринкова економіка дозволяє кожному з нас впливати на світ довкола себе кулаком, чи не бюлетенем, а власним гаманцем. І такий шлях набагато конструктивніше, ніж політична демократія.

По-перше, сам вибір незрівнянно ширше. Виборець змушений вибирати з малого числа варіантів, постійно переступаючи через себе. Споживач може вибрати саме те, що йому подобається, аж до чогось ексклюзивного і зробленого під замовлення.

По-друге, в ринковий процес залучені всі громадяни, а не тільки ті, хто з'явився на виборчу дільницю або вийшов на майдан. Бездіяльність грає не менш важливу роль, ніж дія.

Якщо правлячий режим не надто страждає від бойкоту виборів, то виробник, ігнорований споживачами, вилітає в трубу. І, нарешті, найголовніше: на відміну від виборця, споживач вирішує за себе, а не за інших. Він розпоряджається своєю свободою, своєю власністю і своїми грошима, в той час як виборець - найчастіше чужими.

Якщо істинне народовладдя дійсно можливо, то це влада споживача, а не виборця або тим паче революціонера. Більш точного і досконалого інструменту, ніж наші споживчі переваги, не існує. Тільки так можна висловити багатющу і суперечливу гаму народних настроїв.

І недарма інтелектуали з авторитарними замашками ненавидять "суспільство споживання" - адже в ньому, немов у дзеркалі, відбивається справжній народ; багатогранний, багатоликий і має мало спільного з чиїмись вигаданими ідеалами.

Коли кращі механізми народного волевиявлення витісняються гіршими, це неминуче позначається на вирішенні проблем. Наприклад, електронну продукцію оцінює споживач, голосуючий власними грошима. У результаті ми отримуємо все більш досконалі моделі комп'ютерів і мобільних телефонів.

Оцінити якість українських доріг, що перебувають у державній та комунальній власності, споживач не може. Їх оцінює виборець, причому в пакеті з безліччю інших речей. Невтішний результат очевидний. А коли і поганенькі демократичні інструменти не працюють, народний глас проривається назовні в самій грубій і непредставницька формі - у вигляді вуличних заворушень і бунтів.

Зазвичай наслідки виявляються деструктивними.

Але що поробиш, якщо інші шляхи відрізані?

Наш шлях – це наступ на чинну владу, іншого варіанту немає!