Чи хтось із самовизволених українців дивується з феномену Януковича та його "братви"? Звісно, ні. Все очевидно й передбачено. Більшовики у 1917 році саме такими бандитськими методами творили свій довгограйний режим, тільки прикриваючись начебто ідеологією комунізму. Тепер комуністи стали буржуазно-капіталістичними і православними. Себто дегенерація сягнула свого апогею: те, з чим видимо боролися, сьогодні з насолодою збоченців впилися. Та ще й вдається зачманювати свій електорат, бо народ, чи нація за таке не голосує. Звідси маємо типову бандитсько-радянсько-комуністичну "поросль" українофобської приправи, та ще й перев'язану георгієвской лєнточкой. Допоки бодай більшість суспільства не визволиться ментально, – жодне інше визволення не наступить.

Але я, звісно, зовсім не про них, а, мабуть, про свою блаженність... Ще донедавна зоставалися крихти надії, що, до прикладу, судова гілка влади якщо не послуговується законом, то принаймні до цього прагне. Проте голосування у Верховній Раді "судного питання", себто довічного призначення суддів, перетворилося у "судний день" для опозиції і повне торжество регіонало-комуністичного хамства для влади. Найцікавішими у цій трагікомедії були саме судді. Не мала раніше можливості спостерігати за такою максимальною концентрацією тупого самовдоволення на їхніх обличчях, коли через брутальне порушення регламенту від шулерства голови ВР за них – зверхніх, пихатих, розперезаних – проголосували саме такі ж від партії регіонів та буржуазних комуністів. Вони ручкалися, реготали, обіймалися, мобілилися дзвінками – а я уявляла їх не у цій парламентській ложі, а на лаві підсудних... Бо саме з них походять кірєєви, вовки та ін..., що заслуговують на соковиту вендету. Саме їхні попередники формували большевицькі трійки, що розстрілювали наших батьків, дідів та прадідів. Я гріховно-наївно думала, що це зосталося у морокові історії, проте сьогодні з депутатського безпомічного крісла спостерігала, голосуючи, а радше, волаючи у своїй меншості "проти", за страшним дежавю через постійну непокараність зла. Звідси його нестримна генерація та історичні кола повернення до того самого самотнього болю бути меншістю серед більшістю дикунів. Меншістю не лише як українки серед чужинців та виродків, що репетують у сесійному залі, як недорізані бики, на кожен виступ свободівців "фашисти". Меншістю, серед, здається, "оскотинілих" людей, яким мішки грошей заступили єдині фундаментальні опори, котрими виситься людина: справедливість, відданість і чесність. Здається, що слово "порядність" взагалі забилось у кутик безнадії...Проте Тарас Шевченко цю надію повертає так, як щоразу весна приходить після відмороженої зими:

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.