 Ірина Фаріон, народний депутат
України: «Янукович, я впевнена, стане останнім малоросійським президентом
України. В мене виникає , мимоволі, аналогія Януковича з гетьманом
Брюховецьким, якого обрала «чернь»*. Януковича також обрав «охлос». І не вільні
люди змінювали Брюховецького, а саме «чернь» Брюховецького розтерзала. Так само
і цей «охлос»**, який обрав Януковича і цю кримінальну орду, яку він притягнув за
собою, його буде знищувати»
Кар'єра гетьмана Івана Брюховецького (р. н. невід. -
помер 1668) здається чи не найдивовижнішою з-поміж кар'єр усіх гетьманів та
кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не
був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив себе славою й у визвольній
війні. Не став героєм народних пісень і дум. Був лише до самої смерті Богдана
Хмельницького вірним його джурою (служником). Був конюшим у Б.
Хмельницького, виконував його дипломатичні доручення.
Але на що він міг важити в такій постаті? Та ні на
що. Хіба лишень на те, щоб і по смерті пана зостатися служником при його
нащадках.
Водночас І. Брюховецький
постійно підкреслював свою вірність Росії, навіть пропонував царському уряду
ліквідувати гетьманство. Йому вдалося заручитися підтримкою російського князя
Г. Ромодановського, який з військом перебував на Лівобережній Україні, а також
єпископа Методія. Своїх
суперників І. Брюховецький ганьбив, обливав брудом, звинувачуючи в
"зрадницьких" намірах. Врешті Москва завважила І. Брюховецького як
найвигіднішого кандидата на гетьманство і забезпечила йому підтримку на
виборах, керувати якими прибув князь Д. Великогагін.
На чорній раді 17-18 червня 1663 р. на околиці
Ніжина в обстановці великої метушні, суперечок і кривавих сутичок запорожці
нав'язали силове рішення, І. Брюховецький був проголошений гетьманом
Лівобережної України. Його суперники були заарештовані й згодом страчені, а
їхні прибічники вислані до Сибіру.
Деякі дослідники
твердять, що саме з часів Брюховецького започаткувалася в Україні жахлива
традиція: всякого, хто насмів мати власну думку, - до Сибіру, про існування
якого переважна більшість українців до того навіть не здогадувалася.
Незабаром Брюховецький порозганяв таким способом
мало не всю старшину, замінивши її вихідцями із запорізьких низів. Україна
дістала змогу чи не першою в світі стежити за цікавим експериментом: сірома,
яка ще вчора затято галасувала про утиски адміністрації та військової старшини,
сьогодні сама збиткувалася з простого люду. Залосівши вакансії
територіально-адміністративних полковників, писарів, сотників, вона похапцем
збагачувалася, вчилася писати доноси, випрошувала села та хутори, колінку вала
від щастя, здобувши хоч якесь "сопричисленіє" до російського
дворянства. Брюховецький зі свого боку ревно дбав про те, щоб дворянами стали
всі полковники, яких він призначив.
Щоби зміцнити позиції
І.Брюховецький вирушив у подорож до Москви (він став першим гетьманом, який особисто поїхав вітати царя). У
Москві йому був влаштований гарний прийом, він одружився доньці боярина і князя
Дмитра Долгорукова, отримав боярський титул. Щоби здобути більшої підтримки
царя він пішов і на значні поступки у питаннях взаємовідносин України з Росією.
Так, московські воєводи із ратниками з’явилися у містах Київі, Чернигові,
Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і
Острі, навіть на Запорожжі. На ці загони покладалися обов’язки збирати усю
подать грішми з міщан та з селян, та з «кабаків» (шинків), що мали позаводити
скрізь на Україні, і щоб віддавали усі ті гроші просто у царську казну.
Проте, титул боярина не
допоміг йому зміцнитися. Невдоволення в Україні зростало, а московський уряд не
сильно переймався його проблемами.
Політика І. Брюховецького викликала масове
невдоволення українського населення.
А ще експеримент
переконав народ у тому, яке воно страшне лихо:
давати владу голоті, сіромі - "черні", як віддавна і в усіх
країнах називали тих, хто шляхом бунту, галасу, розбою, а не шляхом чесної
праці, прагнув поліпшити собі добробут. Бо для того, щоб якомога швидше забагатіти, ця
"чернь" визискувала й утискувала населення набагато лютіше, ніж це
робили багаті попередники.
У 1667-1668 pp. на
території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог
у містах.
Повстанський рух зародили
запорожці на чолі з полковником Іваном Сохою. Вони почали очищати від росіян
територію Миргородського адміністративного полку.
На початку літа 1668 року
на територію Лівобережної України вступили правобережні полки під проводом
гетьмана П. Дорошенка. Війська гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького
стояли табором під Опішнею.
Дорошенко послав до
Брюховецького гінця, в ролі якого виступив сотник Дрозденко. Сотник був
чоловіком прямолінійним. Тож до дипломатії вдаватися не захотів - визнав за
краще просто заарештувати гетьмана разом з його штабом. Втрутився полковник
Чугуй, який спробував відбити Брюховецького. І може, й відбив би. Але тут
частина козаків, які ще були коло Брюховецького, раптом почала випоминати йому
все: і російських воєвод по українських містах, і боярство, і княжну
Долгоруку... Вони не дали Дрозденкові виконати свого заміру: а самі схопили
гетьмана й брутально притягли до Дорошенка.
Що діялось далі, ми вже
знаємо. Дорошенко наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки йтиме над
ним суд. Але при цьому нібито необачно махнув рукою. Козаки, які привели
Брюховецького, витлумачили цей жест по-солдатському: мовляв, кінчайте його,
хлопці! Накинулися на свого недавнього гетьмана і вбили.
Дехто зі свідків подій
каже, що Дорошенко, можливо, лише на показ бідкався з цього приводу. Докоряв:
"Що ж не ви хлопці накоїли?! Я ж не це мав на увазі. Як же так, без
суду?"І козаки так само на показ чухали потилиці та розводили руками: з
ким не буває?! Інші твердять, що все це було щиро, без театральності. Але що
сталося, те сталося: гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький відійшов у
небуття.
Гетьману Брюховецькому
булаву в руки вклала «чернь» і в кінці кінців сам цей «охлос» Брюховецького і
знищив.
Історія повторюється. * Чернь — історичний класистський термін, що означає людей низького соціального походження.
** Охлос
Значну частину народу
зараз становить охлос (чернь, натовп) - люмпенізовані по всій соціальній
вертикалі верстви населення, нічого свідомо не сприймають, позбавлені
самоповаги, сутнісно позанаціональні, і споживання зробили своєю заповітною
мрією, і незаперечною, і єдиною правдою життя .
Тут треба неодмінно звернути увагу на те, що перетворення в охлос йде по
всій вертикалі. Починаючи від селян, які
годують дітей комбікормом, але нічого не роблять, щоб припинити знищення
сільського господарства, через робітничий клас, горлопанячи до тих пір, поки не
отримає місячну зарплату з дванадцяти заборгованих державою, до професури і
діячів культури, що пустилися у всі тяжкі, щоб не протягнути ноги, але
продовжують цуратися політики і активних дій, - всі верстви населення живуть
думами про хліб насущний, а якщо можна, то й з маслом, і не відчувають ніякого
бажання змінити життя в країні, де вони стали або стають стадом, що живуть від
однієї годівлі до іншої.
|
