Сьогодні ми відзначаємо 20-річчя
Незалежності нашої країни.
Пройшло 20 років.
20 років, відколи розпалася колонія народів і
Україна стала окремою державою, відповідно, з усіма державними атрибутами:
символікою, своєю Конституцією, Збройними силами і т.д.
Та які здобутки ми маємо за ці
20 років?
Країна Україна існувала віки.
Називалася вона по різному, була окремою могутньою державою, роздрібненими
князівствами, розшматована світовими імперіями, пригнічена чужинськими правителями.
Та завжди волелюбний народ
України прагнув самостійності. Тому наша історія наповнена свободолюбним духом запорізьких
козаків, пророка Шевченка, каменяра
Франка, поетичним словом Лесі Українки, бунтарським духом коліївщини, бойовими
звитягами Січового Стрілецтва, Організацією Українських Націоналістів під
проводом Євгена Коновальця, Української Повстанської Армії з її очільником
Романом Шухевичом та провідником Степаном Бандерою, шестидесятників
Вячеслава Чорновола та Василя Стуса,
сотень тих, що хто лежить у відомих на невідомих могилах, мільйони тих, що їхні
кістки розкидані по Колимі та Магадані.
Але Ви зараз можете спитати, що
він, може нам нового повідати. Ми це знали, знаємо та будемо знати не по
розмовах та оповідках.
Ви всі, тою чи іншою мірою,
причетні до творення нашої держави та утвердження її самостійності та
незалежності.
Це ви, пригадайте, в далекі 80-і,
вечорами слухали «Голос Америки» «Вільну Європу», переказували почуте знайомим,
розуміючи, що СССР тримається на міфах і їй прийде кінець. Це ви в 1989 йшли на
перше віче на Пнівському замку, в 90-му приймали участь у ланцюгу злуки від
Львова до Києва, зрештою, всі перейшли через Майдан в 2004 році. І я певен, не
жалкуєте про зроблене.
Але ми всі хотіли б зараз
говорити про більш важливе, ніж про політику і політиків. Хоча, як би ми не
хотіли заховатися від політики, політика знайде нас сама.
Це ми допускаємо до владних
крісел тих, які не своїм сумлінням не достойні навіть, щоб їх вписували у
виборчі бюлетені. Але ми їх обираємо. А вони нами керують.
Це відбувається на найвищих
щаблях в Києві, і на найнижчих в нас, тут, на місці. Люди, яким ми делегували
свої повноваження, повинні дбати і думати про нас з вами. А насправді?
Це ми винні, що ми з року в рік
живемо не краще.
20 років пройшли в сподіваннях і
надіях, а повертаємося до «советского союзу», тоталітарної системи,
поліцейського режиму, панування кланової групи олігархії та тотального
зубожіння та злиднів мільйонів українців.
Це нас злить, дратує, це злить і
дратує мене.
Але я зрозумів, що мені немає на
кого злитися. Якщо подумати, це я дозволив звершитися несправедливості,
це ви позволили звершитися
несправедливості,
це ми дозволили звершитися
несправедливості.
Ми забули, що в нас є голос, ми
забули, що в нас є віра в самих себе. Я знаю, що один чесний голос звучить в
стократ голосніше ридання натовпу.
Я знаю, що якщо ми забудемо про
свій голос, або дозволимо тим, хто говорить за нас, потурати нами і надалі, в
цій країні завжди буде панувати тьма та мракобісся.
Великий Шевченко застерігав нас ще
півтора століття тому:
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Не мовчіть, говоріть, волайте,
кричіть, розповідайте, вчіть та повчайте наших дітей Вірі, Надії та
Справедливості.
Це їм творити нову історію
України, це їм жити в нашій країні.
І пам’ятайте - ви всі, ми всі
найпрекрасніші, найвеличніші, найдостойніші – бо ми діти УКРАЇНИ.
Слава Україні!
|
