Як уже повідомлялося, протягом 9 – 17 травня 2011 року на Надвірнянщині проходила пересувна музейна експозиція «Народна війна 1917 – 1932 рр.» організована Надвірнянською РО ВО «Свобода». Протягом тижня з матеріалами виставки мали можливість ознайомитись громади Надвірної, Делятина, Ланчина, учні Надвірнянської ЗОШ I-III ст. №3, Ланчинської, Битківської, Пасічнянської, Пнівської шкіл. Ця експозиція є результатом більш як дворічної праці науковців Київської обласної організації Товариства «Меморіал». Впродовж 2008 – 2009 рр. автори працювали в державних та галузевих архівах СБУ 18-ти областей України. Опрацьовано понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. В експозиції використано велику кількість фотодокументів, багато з яких представлено вперше.  

За виявленими архівними матеріалами вперше виведені статистичні дані про кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях та в цілому по Україні, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, підпільних антибільшовицьких організацій і їх осередків, антибільшовицьких загонів самооборони та стихійних виступів селян проти комуністичної окупаційної влади.

У пересічного надвірнянця може виникнути запитання щодо назви експозиції: чому народна війна аж до 1932 року? Адже зрозуміло, що до 1920 року ще йшла Перша світова війна, був період української державності (Центральна Рада, Директорія…). Нам також говорили що була і так звана «громадянська війна», але ж після 1921 року «все було спокійно». Саме у протилежному і переконує відвідувачів виставка. Експозиція розвічнює міф про «тріумфальний хід радянської влади» по Україні 1917-1921 рр., про відсутність збройного опору українців «колективізації», «індустріалізації» та іншим комуністичним експериментам над українською нацією у 20-30 роках XX ст.

Зовнішня агресія з боку сусідів (більшовицької Росії, Польщі, Румунії) зруйнували укра­їнську державність 1917-1920 рр. Проте вони не знищили ідеї боротьби за національне і соціальне визволення, яка продовжила жити в українських масах і вилилася в масштабному по­встанському русі (який двома великими хвилями охопив українські землі в 1921-1924 і 1928-1932 рр.) Український національний Рух опору росій­сько-більшовицькій окупації (а про те, що в 1917-1920 рр. відбулася саме окупація більшої частини українських земель Радянською Росією зовсім від­верто вели мову самі більшовицькі лідери) ви­являвся в різних формах. Сучасному українцю більш відомий мирний опір інтелігенції, яка в 1920-х рр. намагалася надати національного змісту життю українського суспільства в межах УССР. Однак поряд із ним існувала вперта збройна боротьба, яку вело українське селянство. Більшо­вики охрестили збройний опір «політичним банди­тизмом» (ще в 1921 р. К. Ворошилов публічно заявив — «Україна батьківщина і колиска банди­тизму»). Ра­дянська історіографія впродовж усього періоду свого існування писала лише про «куркульські банди» й «терористичні акти контрреволюційних елементів проти представників радянської влади».

Саме завдяки наполегливій роботі вчених-дослідників, зібрано десятки тисяч архівних документів, кожен з яких не просто промовляє, а кричить про те, що в Україні точилася грандіозна Народна війна за соціальне справедливу і національне са­модостатню українську державу.

На виставці можна побачити наскільки потужним і територіально розгалуженим був український національний і соціальний рух на Україні й настільки сильно його боялися більшовицькі окупанти. Уже в 1919-1920 рр. (за зізнаннями самих більшовиків) проти них зі зброєю в руках виступило в Україні в різний час і різних місцях понад мільйон повстанців, які убили 140 тисяч червоноармійців, чекістів і комуністів, грабіжників із продзагонів. Придушуючи ці ви­ступи, ЧК (за офіційними даними) знищила в Україні до 400 тисяч осіб. Щоб утримати Україну в 1920-1924 рр. тут довелося сконцентрувати понад 1 мільйон 200 тисяч військ, спровокувати голод і навіть (нечувана для більшовизму по­ступка!) вдатися до політики т. зв. непу.

Проте тимчасовий спад активності збройного опору був лише коротким відпочинком і в 1928-1932 рр. боротьба розгорілася з новою силою. У відповідь на початок колективізації та національ­них утисків українське селянство знову масово взялось за зброю. Велика хвиля повстань уже на початку 1930 р. поставила під питання можливість утримати Україну в складі СССР. Кількість зброй­них виступів під час яких убивали представників окупаційної влади, почала зростати з геометрич­ною прогресією. Керівник ГПУ України В. Балицький із жахом констатував, що коли від 1 до 20 січня 1930 р. повстанці вбили 18 більшовицьких функ­ціонерів, то від 20 січня до 1 лютого — 27, а за перші п'ять днів лютого — 23. Селами прокотилися чутки про швидке знищення більшовизму і визво­лення України «від ярма комунізму», яке відбу­деться внаслідок війни проти СССР сусідніх держав. Більше того, серед селян з'явилися групи агітаторів, які за­являли про свою приналежність до Спілки визво­лення України, очолювали стихійні селянські повстання і проводили їх під самостійницькими гас­лами СВУ. Загалом лише від 20 лютого до 2 квітня 1930 р. в УССР мало місце 1716 повстань (871 — у прикордонних і 845 — у внутрішніх округах), при чому їхній розмах і сила були такими, що ра­дянська влада в окремих районах «по нескольку дней фактически не существовала».

Налякані особливим розмахом повстань на Правобережжі України 11 березня 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило прискорити депор­тацію з регіону родини «куркулів», «посилити» прикордонні округи військами, чекістами, «досвід­ченими» партійцями, «предупредить какие бы то ни было массовые выступления в приграничных округах».

Завдяки драконівським заходам безпеки впро­довж 11-17 березня 1930 р. окупантам вдалося придушити більшість повстань. Винятком були тільки Тульчинський і Могилівський округи Поділля де до середини березня виступи, за словами В. Балицького, «достигли наибольших размеров и остроты» й охопили не багато не мало 282 села! Лише 19 березня 1930 р. С. Косіор зумів відзвітувати Й. Сталіну про те, що оперативні групи ОГПУ, за­стосувавши кулемети, а в окремих випадках гар­мати, зуміли тимчасово «упокорити» Україну та взяти ситуацію під всеохоплюючий контроль.

І тут потрібно цілком чітко розуміти, що по­встання селян в Україні були складовою не лише соціального, але й національного опору. Вони проводилися під недвозначними національними гаслами і були наймасштабнішими в СССР. Розкуркулення й колективізація здійснювалася скрізь, але кількість учасників повстань 1930 р. по всій те­риторії Росії, Білорусії, Казахстану, Кавказу, Се­редньої Азії була меншою від кількості учасників повстань в одній лишень Україні.

Придушення збройного руху опору весною 1930 р. завдяки драконівським заходам безпеки виявилося тимчасовим. Від осені цього ж року, за донесеннями В. Балицького, в Україні починається формування нових повстанських загонів за чітким військовим зразком із отаманами, сотниками і де­сятниками. А національно-визвольне підпілля на кінець 1932 р. вже охоплювало своєю мережею 67 районів УССР. Збройний рух в Україні був на­стільки потужним (у 1928-1932 рр. охоплював 265 районів), а його спрямування таким очевидним, що Й. Сталін змушував підкреслити у свій теле­грамі від 28 грудня 1932 р. — мета «петлюрівських» повстань -  відділення України від СССР.

Лише шляхом організації абсолютно штучного голоду-геноциду окупаційній російсько-більшовиць­кій владі вдалося зламати збройний опір україн­ського селянства на Україні. Активних учасників повстань убивали або виселяли, їхніх ро­дичів та односельчан знищували голодом, а тих хто вижив заставили назавжди забути правду і називати повстанців «бандитами», передаючи брехню наступ­ним поколінням. В той час, коли сотні тисяч українців вмирали від голоду, біржі Нью-Йорка і Лондона безсоромно торгували награбованим в українських селян хлібом а преса вихваляла московський сталінський режим. Протягом 1921-1932 рр. на території УССР загинуло, лише за приблизними підрахунками, 100 тисяч безпосередніх учасників повстань. Уже сама кількість полеглих не дозволяє вести мову про «бандитизм» або окремішність збройної боротьби. Ці люди своєю боротьбою і жертовністю створили великий ідеал борця за на­родне визволення. Ідеал який згодом підхопила за­хідноукраїнська молодь...

Слід зазначити, що всі дані, подані в експозиції, опираються винятково на радянські джерела, які ніхто не може заперечити, хоча статистика з політичних причині може бути занижена.

Після огляду експозиції пересічний українець зрозуміє, яким блюзнірством та неповагою до української нації є будь-які святкування імперських свят під червоними окупаційними прапорами.