Із 29 жовтня по 11 листопада моніторинг Центру дослідження суспільства зафіксував 131 протест, 23 негативні та 8 позитивних реакції на протести. Кількість протестів за цей період майже в півтора рази більша, ніж було зафіксовано за попередніх чотири тижні (188 протестів). Майже в такій же пропорції зросла частота негативних реакцій на протести.

Не зважаючи на те, що проект Закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (№ 9127) зняли з розгляду у Верховній раді, і не зважаючи на те, що влада офіційно пішла на співпрацю із «Союзом ветеранів Афганістану», протести на захист соціальних виплат тривають. За минулі два тижні в Україні відбулися 40 протестів, які стосувалися цієї проблеми.

Також за цей час стала помітна тенденція до зростання невдоволення чинною владою: відбулося 42 вуличних акцій, на яких громадяни висловлювали невдоволення чинними Президентом, урядом чи Верховною Радою.

Особливу цікавість викликає не так зростання протестів довкола цих двох тем, як те, що в половині випадків ці вимоги поєднуються. Тобто під час 20 протестів проти скасування соціальних виплат озвучувалися чіткі вимоги зміни влади.

3 листопада в Донецьку близько півтори тисячі громадян – представники партій, профспілок, різних громадських організацій – вийшли на мітинг, вимагаючи збереження соціальних гарантій та соціального захисту. Вони погрожували безстроковими акціями протесту у разі, якщо Верховна Рада не піде на саморозпуск, або якщо Президент відмовиться її розпустити.

Цього ж дня у Києві близько півтори тисячі чорнобильців, підприємців та представників різних партій та організацій вийшли на вулиці під лозунгом «Вимкни Раду!». Вже вкотре під стінами Парламенту відбулися сутички із бійцями спецпідрозділу «Беркут», і протестуючі намагалися знести огорожу довкола будівлі головного законодавчого органу країни.

3 листопада у Луганську близько 800 чорнобильців, ветеранів Афганістану підприємців, робітників, об’єднаних у організації, профспілки, партії, вимагали від Президента розпустити Верховну Раду. Вони також закликали провести реформу процедури виборів та провести інші, реальні реформи в крані.

Великі демонстрації зі схожими вимогами відбулися в Україні 7 жовтня – у річницю Жовтневої революції. В Севастополі, Херсоні, Харкові ця дата зібрала від півсотні до півтора тисячі громадян, організованих переважно Комуністичною партією України, які вимагали відмови співпраці з МВФ, збереження соціальних гарантій та висловлювали невдоволення чинною владою.

Хоча в більшості випадків ці соціально-політичні протести відбувалися у формі традиційних мітингів, пікетів, демонстрацій, декілька раз вони ставали радикальнішими. Центром такої «радикалізації» можна вважати Київ. Лише в листопаді двічі – 1 та 3 листопада – невдоволені громадяни ламали багатостраждальний паркан довкола Верховної Ради та навіть намагалися прорватися всередину будівлі.

31 жовтня у місті Кагарлик Київської області розпочався стихійний мітинг пенсіонерів, чорнобильців та інших пільгових категорій населення проти скасування соціальних доплат. Під час акції частина людей перекрила трасу Київ-Дніпропетровськ. Блокада траси тривала близько двох з половиною годин.

1 листопада у Житомирі кілька десятків пенсіонерів-чорнобильців захопили приміщення Пенсійного фонду. Вони вимагали поновити виплати їх пенсій, яких вони не отримують, незважаючи на рішення суду.

Більше третини негативних реакцій на протести, які трапилися за останні два тижні, також стосувалася соціальних виплат. У Донецьку та Дніпропетровську суди забороняли вуличні акції. У Києві чотири рази відбувалися сутички між активістами та силами порядку, двічі міліція затримувала учасників акцій. Водночас, з вуст представників місцевої та центральної влади часто звучали обіцянки прислухатись, співпрацювати, виконати вимоги невдоволених громадян.

Цю позірну суперечність, насправді, легко пояснити методом батога і пряника. Обіцянками влада намагається заспокоїти і відлучити від протесту одну частину громадян, а репресіями – вплинути на іншу, радикальнішу і активнішу частину. Таким чином, вона робить ставку на розкол та зменшення чисельності невдоволених. Також цей метод спрямований саме проти політизації протестів. Адже влада обіцяє розглянути тільки соціальну складову вимог – пільги – але аж ніяк не політичну – вимоги відставки органів влади, сподіваючись, що протестуючі вдовольняться першими обіцянками і не будуть вимагати других.

Отже, два минулі тижні чітко вказують на продовження тенденції до політизації соціальних протестів. Частково як причини політизації, частково як її наслідки можна назвати два фактори – залучення партій та кооперація між різними соціальними групами. Резонанс довкола соціальних протестів не міг не привернути увагу партій, які стали долучатися до них, всіляко наголошуючи на своїй участі і, таким чином, використовуючи їх у своїх політичних цілях. Часом їх участь набуває досить гротескної форми – коли на одній акції присутні ідеологічні супротивники, наприклад, крайня права «Свобода» та декларативно ліва КПУ. Однак, імовірно, що опозиційні партій найрізноманітнішого ідеологічного спектру також відіграли свою роль у зміщенні акценту на політичне. Інший фактор – спроби співпраці різних протестних груп, наприклад, чорнобильців, підприємців, робітників. Для такої співпраці необхідні більш-менш єдині вимоги. Саме політизація протесту робить можливим об’єднання різних протестних груп, підводячи соціальні вимоги під спільний знаменник невдоволення чинною владою.