Минулого тижня у соцмережах нація жваво обговорювала, яку зарплатню має отримувати народний депутат. Дискусію спровокував журналіст Мустафа Найєм. Потрапивши до Верховної Ради по списку президентського блоку, пан Найєм всерйоз злякався за своє майбутнє. «За 5 тисяч гривень я не буду працювати в парламенті», – заявив він в ефірі «Свободи слова». На його думку, прожити в Києві на такі гроші неможливо, а значить, новообраних нардепів спіткає тяжка доля – голодні злидні або крива корупційна доріжка. І це при повному державному забезпеченні транспортом, житлом, соцпакетом. Спитайте у тих, хто на фронті захищає Україну. Здається вони і двох тисяч там не отримують, і житлом та транспортом не забезпечені та ще й гинуть за час брехливого та фальшивого перемир’я. Ці новообрані дупутати жодного слова не сказали ще про те, наскільки і коли підвищуватимуть зарплати простим людям, пенсії перестарілим та інвалідам. Навряд чи з таким парламентом в України є майбутнє.

Масла у вогонь плеснув Сергій Лещенко, який запропонував повернутися до старого закону про депутатську зарплатню, згідно з яким народні обранці мають отримувати близько 15000 грн. Одноголосно з Найємом і Лещенко висловилися у «Самопомочі. На думку Ганни Гопко, нинішня депутатська ставка є замалою, а от нардепів забагато.

Все це викликало в суспільстві неабиякий резонанс. Адже наші можновладці зовсім не схожі на бідаків, які живуть на одну зарплату. Звичайно, від їхніх декларацій про доходи щемить серце. Наприклад, Юлія Тимошенко за довгі роки у владі не нажила нічого, окрім квартири на 60 квадратів і зарплати, як у столичного офіціанта. Але звідкись у неї беруться і коштовності, і наряди від кутюр, і гроші на масштабні передвиборчі кампанії. І так – майже у всіх, хто хоч раз побував на владному Олімпі. Та й сам пан Найєм не схожий на бідняка.

Зрештою, обурює суспільство не так багатство можновладців, як нахабна його демонстрація. Якщо топ-чиновники – лише слуги народу, то і поводитись вони мають відповідно. Коли Ангела Меркель вдягається, наче сільська вчителька, вона дотримується європейського політичного етикету. Це свідчить не про її фінансовий статус, а про її повагу до громадян. А от український політичний клас такими дрібницями не надто переймається. Українські депутати ведуть розкішне життя. Тож коли у Верховній Раді нарікають на зарплати, українці сприймають це скептично. Чому у селі чи райцентрі за 960 грн. пенсії чи за 1200 грн. зарплати прожити можна, а депутати за 5000 грн. не проживуть. Навіщо ж було йти до списку провладної олігархії, навіщо ж було передвиборчого популізму про готовність служити народу, якщо жити не хочете як народ, чи не можете?

Але якщо відкинути емоції та ідеалістичні вірування, нема про що особливо дискутувати. Суспільні механізми ефективні, якщо враховують людську природу. Коли чиновник бере хабарі, це свідчить не лише про його ницість, але і про те, що антикорупційні механізми неефективні. Бо людина – істота раціональна і завжди зважує вигоди й ризики. Тому, якщо ми хочемо позбутися корупції, посадовців потрібно поставити перед простим вибором. Або живеш на зарплату, або Антикорупційне бюро порве тебе на клапті. Власне, саме цей принцип був покладений в основу грузинських реформ, які виявилися цілком успішними.

Прес-служба Надвірнянської районної організації ВО "Свобода"