Те що відбувається зараз, не дає приводу для оптимізму. Після підписання президентом закону про червоний прапор,  здається, що ми йдемо кудись не туди.             

Наближається 22 червня. Ряд політиків «Руського міра» типа Симоненко і навіть Зюганов  і Затулін поспішають до Львова. Щось святкувати. Спробував зрозуміти що саме. І ось що вийшло.

Велику вітчизняну війну до теперішнього часу повністю програно. Не потрібно бути істориком, щоб це побачити. Країни,  «звільнені» Радянською Армією від «коричневої чуми», об'єдналися з країнами, яких врятували від  «червоної чуми» американські і англійські війська. Це об'єднання до теперішнього часу надійно захищене від «червоних» загальною армією (НАТО), загальними кордонами з надійним контролем від проникнення «червоної» ідеології (Шенгенська зона, Євросоюз).

І в центрі цього об'єднання знаходиться переможена і розграбована в 1945 р. Німеччина, яка до сьогоднішнього дня одна з найрозвиненіших країн світу. Настільки розвинена, що навіть перші керівники країни, що чомусь вважають себе «переможцями», віддають перевагу їздити на автомобілях виробництва Німеччини. Та і лікується, і відпочивати їдуть туди-ж. Подалі від свого «червоного звитяжного дива».

Це в глобальному масштабі. У межах Радянського союзу, кому на щастя, кому до горя, врешті-решт розваленого, підсумки війни ще сумніші. Ветерани ЧК-НКВД-КДБ-ФСБ-СБУ, обвішані значками і приголублені владою, щороку збираються і щось святкують. Останні, які пройшли війну, полон, табори, переселення до Сибіру, з сумною посмішкою слухають казки про чергову дату надання житла, про те, що ось-ось дадуть путівку і підвищать пенсію. Все це на тлі пільг, привілеїв  і відкатів сильних від «руського міра».             

Тепер про червоний прапор перемоги. Взагалі-то він кольору прапора Революції. Давайте доки промовчимо про справжніх патріотів, які в другу світову війну захищали свою країну, рідну землю, свої сім'ї. Ці ідеали захищають під прапором Вітчизни, а він не може бути кольору крові. Під червоним прапором з криком «Вперед -Ура» і кулеметами заградзагонів в спину з 1941 по 1945 рік  захищали завоювання  та ідеали Революції  1917р. Пригадаємо гасла  тієї Революції.

- Мир хатинам – війна палацам; 

- Заводи робітником – землю селянам; 

- 8 годин роботи, 8 годин сну, 8-годинників відпочинку. 

- Релігия - опіум для народу, 

- Вся влада радам робітників і селян. 

- Свобода, рівність, братерство.

У Євросоюзі, Америці ці гасла працюють. Сучасні хлопці, що волають про прапор перемоги, чомусь забули, чому він червоний. А якби пригадали, то взяли б цей прапор і вила і поїхали до Донецька. І спробували б запитати у донетчан, чому в одній з найбідніших країн Європи, найбагатші олігархи, чому, щоб купити замок під Києвом (це про Межигір’я), можна продати самому собі квартал в Донецьку.

Чому з таким розмахом  святкували 75-ліття команди Шахтар, яка 20 років тому була приватизована злодієм в законі і вже  до міста не має жодного відношення, окрім то хіба того, що господар народився тут. Та ще й принародно президент нагороджує орденом України румуна за успіхи в керівництві бразильцями.  Лише люди, що не розуміють, що таке «Вітчизна», зможуть це зрозуміти. А потім щиро дивуватися, чому «донецький»  стало синонімом слів «тупий», «злодій», «бандит». Взагалі дивлячись на  червоний прапор, якщо немає амнезії, виникає дуже багато запитань.  Серйозно обговорюється питання про перейменування  міліції (створену начебто для захисту ідеалів Червоного прапора)  в поліцію.  Це сповна відповідає реаліям сьогоднішнього дня. Це дасть право по-перше: президентові вважати себе сином не поліцая, а ветерана війни, по-друге -  підтвердити її соціальну залежність від правлячої партії, і по-третє - це сповна логічний  крок  перед створенням загонів карателів.

Якщо комуняки Симоненко, Зюганов, Затулін хочуть відзначити 22 червня як день пам'яті великої вітчизняної війни, то з червоним прапором потрібно було  б їхати до Берліна і встановити його на Рейхстагу. Але в Європі це б визнали лицемірством, там пригадають, хто його підпалив і до чого це призвело. Оптимально – до Москви. Там, під керівництвом КДБ  в це ще вірять. Або до Харкова.  Саме там був апофіоз лицемірства. Головний Московський піп відслужив молебень на площі Свободи під пам'ятником Леніну. Театр абсурду:  Ленін, який до сих  пір не похований, який закликав вішати попів, і який зроду не був в Харкові і головний московський піп – агент КДБ. Та ще й на площі Свободи. А потім з божою допомогою фотошопу для преси малювалася подесятерена підтримка  прихожан. До речі,  Добкин теж зібрався до Львова.

Шарль де Монталамбер висловився:  «Якщо ти не займаєшся політикою, політика займається тобою». Я не хочу, щоб мною займалися такі політики як Симоненко, Зюганов, Гундяєв, Путін, а також Донецька братва. Мої інтереси не відстоюватимуть власники заводів, газет, пароплавів.

Я Українець. Я готовий підтримати тих, хто бореться за Україну.  Україну, якою її хотіли б бачити Запорізькі козаки, Т. Шевченка,  І.Мазепа,  П.Орлік,  та інші її сини, їх багато спільних і для Сходу і для Заходу великої країни.

Ющенко, Путін, Ахметов, Яценюк, Ляшко, Симоненко і ін. мають до України  лише побічне відношення, але не є Українцями.