Надвірнянська районна організація  ВО «Свобода» разом з районним Братством вояків ОУН-УПА провели поминальні заходи в с.Зелена.

Тут, 62 роки назад загинули шестеро вояків УПА.

Священники УГКЦ відправили на місці загибелі панахиду за невинно убитими українцями та тисячами тих, хто віддав своє життя за вільну Україну. Згадали всіх, хто в часи комуністичної неволі своїм чином давав свідоцтво Віри та відданості Богові, Церкві та своєму народові.

Присутній на відзначенні голова Богородчанського Братства вояків УПА Дмитро Верхоляк, псевдо «Дуб» розповів про історію загибелі цих молодих хлопців. «20 березня 1950 року загинули шестеро повстанців, що волею долі зупинилися на нічліг у хаті Миколи Ференчука.

Та на ранок, дізнавшись про партизан від зрадника, НКВДисти оточили хату. В обмін на життя їм пропонували здатися. Партизани УПА не здавалися ворогові живими, перед смертю вони голосно кричали "Слава Україні!" - і лунали глухі постріли. Так було 20 березня 1950 року у «ференчуковій хаті».

І злетіло у світле небо шість зірок, чисті і ясні душі поки­нули рідну землю, повстанці віддали найдорожче - життя. І світитимуть вони віками, посилаючи своє світло у темні закутки землі, щоб не за­бути їх подвигу за Волю і Правду, за Неньку-Україну.

Голова Надвірнянського Бранства вояків УПА Василь Орищак та його заступник Михайло Юркевич звернулися до присутніх пам’ятати історію визвольних змагань українського народу, яка розпочалася національним відродженням на початку 20-го сторіччя, яка потім переросла в національну революцію 1917-21 років, підпільну боротьбу УВО та ОУН у 1920-30 роках та вибухнула масовим повстанським рухом УПА в 1940-50 роках. Не припинилася боротьба і в 1960 роках – вона перейшла в дисидентський  рух, перелилася в національно-демократичний рух кінця 1980 початку 1990 років та кульмінацією його став Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. 

Лише люди самовіддані, як ті що загинули на цьому місці, роками у надзвичайно важких та суворих умовах, бачачи страждання близьких, страждання друзів, власні поневіряння могли продовжувати боротьбу в ім’я Української Соборної Самостійної та Незалежної України, держави, яка була наскрізним політичним стрижнем програми ОУН.»

Перед присутніми виступив голова Надвірнянської районної організації ВО «Свобода» Михайло Іваночко. Він зазначив, що головним завданням УПА був захист цивільного населення від репресій з боку окупантів. Стратегічним завданням боротьби УПА  була зміна свідомості українців, їхнє моральне та духовне виховання, яке мало підготувати суспільство до національної революції. При сьогоднішній ситуації в країні можна провести паралелі. На даний час тільки партія «Свобода» може підготувати суспільство та повести його до національної революції, яка неминуче відбудеться і скине сьогоднішню знахабнілу кримінально-бандицьку владу.

Після того, як цю так звану «партію регіонів» відсторонять від влади, а це відбудеться восени в законний спосіб після парламентських виборів, її будуть судити всеукраїнським націонанальним трибуналом – „Народ України проти партії регіонів”. ПР це звичайне кримінальне кодло,  це звичайна паразитична пліснява, не здатна сама до будь-якої діяльності, окрім відібрати і поділити. Повинна пройти люстрація, а саме – заборона займати будь-які державні посади колишнім членам цієї партії.»

На завершення поет Ярослав Гаврищук процитував свого вірша «Могила».

Вояки Братства УПА виконали ряд повстанських пісень.

                                                                             Прес-служба Надвірнянської РО ВО «Свобода»

Історична довідка

Зі спогадів Катерини Стефурак, яка служила в Миколи Ференчука, про події 20 березня 1950 року в селі Зелена.

Раптом чую, хтось легенько постукав у віконечко. Невідома осо­ба притримала рамку вікна рукою і сказала: "Ми лісові хлопці, пустіть нас до хати". Тоді повстанець, зігнувшись, протиснувся у вікно і випростався переді мною в кухні. Він не промовив ані слова попрямував і відчинив вхідні двері. Тоді зайшли ще п'ять хлопців до кухні. Один із них відразу заявив: «Нам потрібно відпочити, хочемо поспати, бо ми змучені дале­кими переходами. Та тільки ні пари з вуст, що ми тут.» Вони полягали на під­логу в кухні. Тільки один, напевно, їхній командир, стрункий, високий, у військовій формі, із тризубом на "мазепинці", не ля­гав спати, а сидів біля ліжка. Лише через декілька десятків років після трагічної події стало відомо, що то був "Летун", окружний референт СБ - Микола Стефурак, родом із Тисменичан.

Микола Ференчук, пробудившись, вийшов із спальні, спіткнувся об повстанців і ледве не впав на них. Він запитав мене: "Катрусю, що за людей ти впустила до хати?" Я відповіла: "То лісові хлопці". Тоді Микола запитав у сидячого: "Хто ви?" Той відповів: "Я Ілько Гриців із Максимця".

Проснулась до зорі. Збудила хлопців і сказала, що вже зоріє і їм треба йти. Вони схопились, натягнули головні убори, взяли зброю.

Микола зранку побіг до свого батька Юрка Ференчука. Звідти прийшов перепуджений, сів на лавку, якийсь сам на себе не схожий, посидів пару хвилин, зібрався і не своїм голосом сказав мені: "Я пішов на роботу, ти за них відповідаєш". В той час повна машина військових проїхала попри нашу хату в звір Припірський на перехоплення в горах повстанців. Мико­ла, йдучи на роботу, повернув до свого родича Василя Сениного і розповів йому, що в нього в хаті є невідомі люди, видають себе за повстанців.

Микола повернув також за порадою до свого друга Матія Кузюка, який запитав: "А ти їх впізнав?" Микола заперечив. За його словами, один з них назвався Ільком Грицевим з Максимця. Микола думав, що це були повстанці, хоча Олена (жінка його) не була певна цього.

Тим часом, у діда Юрка, батька Миколиного, чекісти засіли в оборозі. Баба Настуня Ференчук вийшла ранком з хати дати сіна корові та й пішла до оборога. Чекісти скричали на неї: "Чего сюда пришла? Вон отсюда, стрелять будем!". Баба, перелякана на смерть, забігла в хату, сама не своя. Баба ослабленим голосом вимовила: "В оборозі засіло повно москалів, не дозволили навіть корові сіна взяти".

Тоді Олена мені заявила: «попередиш хлопців, щоб обов'язково залишали нашу хату, бо Микола пішов доповісти в гарнізон. Після цього прибіжиш до мене і скажеш, що вони вирішили". Я виконала Оленине прохання. Хлопці відмовились покинути хату, відпові­ли: "Ми нікуди вже не підемо. Нам немає куди йти". Я затремтіла від страху і побігла на Осоку. Біля братової хати я сказала Олені, що хлопці відмовилися втікати. Олена заточилася до стіни, збілі­ла, звела погляд до неба і голосно заридала: "Нехай буде Божа воля! Чим я прогрішила перед тобою, Господи?".

Микола Ференчук у лісництві зустрівся з лісничим Борисом Гаврилюком. Той сказав: "Ви запізнилися на роботу. Що з вами? Та на вас лиця немає!". Ференчук відповів: "Якісь військові зайшли в мою хату, я не знаю, хто вони, так і цілу ніч не спав. Що мені робити?" Лісничий Гаврилюк вийшов, а через хвилин п'ятнадцять прибіг сержант і забрав Ференчука на гарнізон, який знаходився за сто метрів від лісництва. Пізніше Микола Ференчук розповідав, що коли він підходив до гарнізону, то було чути автоматні чер­ги. І він одразу подумав, що стріляють біля його хати.

Катерина Стефурак продовжує свою розповідь:

«Біля десятої години ранку я вийшла з хати випустити коро­ви до водопою, а чекісти вже оточили хату.» Її підкликав до себе офіцер і почав допитуватися, хто є в хаті і скільки чоловік? Тоді начальник гарнізону написав записку російською мовою, в якій йшлося про те, аби хлопці здавались, він їм натомість гарантує життя і сказав мені вручити її старшому. Я знову зайшла в хату. Хлопці вже всі зібралися на кухні. Я вручила їм записку. Майже одночасно дах прошила автоматна черга. Молодший повстанець промовив: "Я із села Яблуниці. Там живе моя рідна сестра, перекажи їй, де я загинув, і передай їй оцей пакунок, там фотографії і листи". Хлопцеві текли сльози по лиці. Мені стиснуло серце.

Повстанець вголос зачитав записку. В той час чекісти випустили другу автоматну чергу по даху. Хлопці мені говорять: "Швидко виходь з хати, а як будуть питати відповіді на їхню записку, то скажеш, що ми не здаємось. Я підбігла до стайні, попри мене засвистіли кулі. Встигла сказати, що вони не здаються і розплакалась. Мене морозило від страху. Начальник гарнізону дав мені другу записку, щоб я знову вручила її повстанцям. Окрім того, ще одну записку поніс дід Ілько. Коли він дійшов до дверей, то хлопці голосно закричали "Слава Україні!" - і пролунали глухі постріли.

20 березня 1950 року в хаті Ференчуків загинули: 1.Микола Стефурак, псевдо «Летун» з Тисменичан, 2.Ярослав Лендер, псевдо «Гуцул» з Солотвини, 3.Ілько Лопатчук, псевдо «Кармелюк» з Максимця, 4. Василь Приймак, псевдо «Бистрий» з Маняви та ще двоє повстанців.