Вісімдесят років минуло відтоді, як сталінські нелюди вбили зумисне створеним голодом мільйони українських селян: дітей, жінок, чоловіків…  У величезну українську могилу лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч – мільйони. Це було народовбивство.

Мільйони українців убито голодом у центрі Європи. Дітей, жінок, чоловіків… І не було їм ні співчуття, ні допомоги. В центрі Європи погибало, в центрі Європи конало вбиване сталінськими катами українське село. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було:  за наказом кремлівських душогубів забрали все. Потім дитячих голосів    було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала.  Це було народовбивство.

Сталінські сатрапи не боялися й не знали Бога. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був народовбивством, також не бояться й не знають Бога.

Я прошу людей, я прошу людство визнати: Голодомор в Україні був народовбивством, Голодомор в Україні був геноцидом.

Ось дитина, що гине з голоду. Ось мати, що, гинучи з голоду, бачить смерть своєї дитини. Ось батько, що, гинучи з голоду, бачить смерть своїх дітей і своєї дружини.

Подивімося в їхні очі. Почуймо їхній передсмертний стогін. Уявімо їхню смертну муку. Пом’янімо кожного з них.

Вічна пам’ять убієнним.

Нашу пам’ять хочуть убити. Але наша пам’ять незнищенна.

Ми пам’ятаємо й пам’ятатимемо. Ми пам’ятатимемо й не простимо.

Вони хочуть убити український дух, українську мову, українську історію, українську  минувшину й українське прийдешнє.

Вони хочуть убити самé українство. Але вони не пройдуть.

Вони не пройдуть!

Україна божиста. Україна свята. Україна незнищенна. Україна вічна.

Слава Україні!