Надвірнянська районна організація  ВО «Свобода» разом з районним Братством вояків ОУН-УПА та громадою с.Зелена провели поминальні заходи за загиблими повстанцями.

Гірське карпатське село Зелена, хата Миколи Ференчука. Тут, 63 роки назад, 20 березня 1950 року, загинули шестеро вояків УПА.

Вшанування розпочалося панахидою, яку відправили священники  УГКЦ біля каплички та пам’ятного Хреста, які встановила громада біля місця загибелі повстанців. За душі померлих героїв помолитися недільного дня прийшли люди не тільки з с.Зелена. а і  з сіл Макситмець, Черник, з м.Надвірна.

 «20 березня 1950 року загинули шестеро повстанців, що волею долі зупинилися на нічліг у хаті Миколи Ференчука.

Та на ранок, дізнавшись про партизан від зрадника, НКВДисти оточили хату. В обмін на життя їм пропонували здатися. Повстанці не здавалися ворогові живими, перед смертю вони голосно кричали "Слава Україні!" - і лунали глухі постріли.

І злетіло у світле небо шість зірок, чисті і ясні душі покинули рідну землю. І світитимуть вони віками, посилаючи своє світло у темні закутки землі, щоб не забути їх подвигу за Волю і Правду, за Неньку-Україну.

Голова Надвірнянського Бранства вояків УПА Михайло Юркевич закликав  присутніх пам’ятати історію визвольних змагань українського народу, яка вибухнула масовим повстанським рухом УПА в 1940-50 роках, що без сумніву призвело до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. 

Лише люди самовіддані, як ті що загинули на цьому місці, роками у надзвичайно важких та суворих умовах, бачачи страждання близьких, страждання друзів, власні поневіряння могли продовжувати боротьбу в ім’я Української Соборної Самостійної та Незалежної України, держави.»

Перед присутніми виступив голова Надвірнянської районної організації ВО «Свобода» Михайло Іваночко.  Він сказав: «Боже, який ти добрий, що подарував нам такі уроки історії  як козацтво, як січове стрілецтво, як Українська Галицька армія, як Українська Повстанська армія. Який ще народ у цьому світі може пишатися такою визвольною силою, який ще народ у цьому світі може пишатися такою міліарною визвольною історією.

Невже ми не усвідомили, що саме з сили духу тих чоловіків і жінок, які тримали зброю ми зараз маємо з чого черпати сили. Тисячі повстанців було знищено і з  їхньої сили, з їхньої наснаги народилися ми. Саме тому ми сьогодні прийшли сюди, щоб показати світові, що ми зовсім інші ніж ті, які зараз захопили владу в Україні.»

«Ці молоді хлопці, - продовжив Михайло Іваночко, - за яких ми сьогодні молимося, для нас повинні стати стимулом протистояти і наступати цій орді, яка  окупувала Україну. І що більше ця орда застосовує до українців репресії, то більше сили ми знаходимо щоби протистояти  цьому режимові з надзвичайно простих мотивів: це наша земля. Це звичайні закони природи – бути собою: мати  свою землю, мати свою господарку, мати свою неповторну мові, історію,  культуру і Церкву. Саме ці константи створили героїчну незламну Українську Повстанську армію, вояків якої ми сьогодні вшановуємо.

Нехай ці Герої, які дивляться на нас сьогодні з Неба додадуть нам сили боротися, протистояти та наступати.

Пам’ятаймо, що наші сумніви сьогодні – це наша поразка завтра.

Ми не маємо права на сумніви, ми не маємо права на страх.

В нас є один єдиний вибір – наступ і іншого шляху немає.

Будьмо сильними.   

Слава Нації!»

                        Прес-служба Надвірнянської РО ВО «Свобода»

Історична довідка

Зі спогадів Катерини Стефурак, яка служила в Миколи Ференчука, про події 20 березня 1950 року в селі Зелена.

Раптом чую, хтось легенько постукав у віконечко. Невідома особа притримала рамку вікна рукою і сказала: "Ми лісові хлопці, пустіть нас до хати". Тоді повстанець, зігнувшись, протиснувся у вікно і випростався переді мною в кухні. Він не промовив ані слова попрямував і відчинив вхідні двері. Тоді зайшли ще п'ять хлопців до кухні. Один із них відразу заявив: «Нам потрібно відпочити, хочемо поспати, бо ми змучені далекими переходами. Та тільки ні пари з вуст, що ми тут.» Вони полягали на підлогу в кухні. Тільки один, напевно, їхній командир, стрункий, високий, у військовій формі, із тризубом на "мазепинці", не лягав спати, а сидів біля ліжка. Лише через декілька десятків років після трагічної події стало відомо, що то був "Летун", окружний референт СБ - Микола Стефурак, родом із Тисменичан.

Микола Ференчук, пробудившись, вийшов із спальні, спіткнувся об повстанців і ледве не впав на них. Він запитав мене: "Катрусю, що за людей ти впустила до хати?" Я відповіла: "То лісові хлопці". Тоді Микола запитав у сидячого: "Хто ви?" Той відповів: "Я Ілько Гриців із Максимця".

Проснулась до зорі. Збудила хлопців і сказала, що вже зоріє і їм треба йти. Вони схопились, натягнули головні убори, взяли зброю.

Микола зранку побіг до свого батька Юрка Ференчука. Звідти прийшов перепуджений, сів на лавку, якийсь сам на себе не схожий, посидів пару хвилин, зібрався і не своїм голосом сказав мені: "Я пішов на роботу, ти за них відповідаєш". В той час повна машина військових проїхала попри нашу хату в звір Припірський на перехоплення в горах повстанців. Микола, йдучи на роботу, повернув до свого родича Василя Сениного і розповів йому, що в нього в хаті є невідомі люди, видають себе за повстанців.

Микола повернув також за порадою до свого друга Матія Кузюка, який запитав: "А ти їх впізнав?" Микола заперечив. За його словами, один з них назвався Ільком Грицевим з Максимця. Микола думав, що це були повстанці, хоча Олена (жінка його) не була певна цього.

Тим часом, у діда Юрка, батька Миколиного, чекісти засіли в оборозі. Баба Настуня Ференчук вийшла ранком з хати дати сіна корові та й пішла до оборога. Чекісти скричали на неї: "Чего сюда пришла? Вон отсюда, стрелять будем!". Баба, перелякана на смерть, забігла в хату, сама не своя. Баба ослабленим голосом вимовила: "В оборозі засіло повно москалів, не дозволили навіть корові сіна взяти".

Тоді Олена мені заявила: «попередиш хлопців, щоб обов'язково залишали нашу хату, бо Микола пішов доповісти в гарнізон. Після цього прибіжиш до мене і скажеш, що вони вирішили". Я виконала Оленине прохання. Хлопці відмовились покинути хату, відповіли: "Ми нікуди вже не підемо. Нам немає куди йти". Я затремтіла від страху і побігла на Осоку. Біля братової хати я сказала Олені, що хлопці відмовилися втікати. Олена заточилася до стіни, збіліла, звела погляд до неба і голосно заридала: "Нехай буде Божа воля! Чим я прогрішила перед тобою, Господи?".

Микола Ференчук у лісництві зустрівся з лісничим Борисом Гаврилюком. Той сказав: "Ви запізнилися на роботу. Що з вами? Та на вас лиця немає!". Ференчук відповів: "Якісь військові зайшли в мою хату, я не знаю, хто вони, так і цілу ніч не спав. Що мені робити?" Лісничий Гаврилюк вийшов, а через хвилин п'ятнадцять прибіг сержант і забрав Ференчука на гарнізон, який знаходився за сто метрів від лісництва. Пізніше Микола Ференчук розповідав, що коли він підходив до гарнізону, то було чути автоматні черги. І він одразу подумав, що стріляють біля його хати.

Катерина Стефурак продовжує свою розповідь:

«Біля десятої години ранку я вийшла з хати випустити корови до водопою, а чекісти вже оточили хату.» Її підкликав до себе офіцер і почав допитуватися, хто є в хаті і скільки чоловік? Тоді начальник гарнізону написав записку російською мовою, в якій йшлося про те, аби хлопці здавались, він їм натомість гарантує життя і сказав мені вручити її старшому. Я знову зайшла в хату. Хлопці вже всі зібралися на кухні. Я вручила їм записку. Майже одночасно дах прошила автоматна черга. Молодший повстанець промовив: "Я із села Яблуниці. Там живе моя рідна сестра, перекажи їй, де я загинув, і передай їй оцей пакунок, там фотографії і листи". Хлопцеві текли сльози по лиці. Мені стиснуло серце.

Повстанець вголос зачитав записку. В той час чекісти випустили другу автоматну чергу по даху. Хлопці мені говорять: "Швидко виходь з хати, а як будуть питати відповіді на їхню записку, то скажеш, що ми не здаємось. Я підбігла до стайні, попри мене засвистіли кулі. Встигла сказати, що вони не здаються і розплакалась. Мене морозило від страху. Начальник гарнізону дав мені другу записку, щоб я знову вручила її повстанцям. Окрім того, ще одну записку поніс дід Ілько. Коли він дійшов до дверей, то хлопці голосно закричали "Слава Україні!" - і пролунали глухі постріли.

20 березня 1950 року в хаті Ференчуків загинули: 1.Микола Стефурак, псевдо «Летун» з Тисменичан, 2.Ярослав Лендер, псевдо «Гуцул» з Солотвини, 3.Ілько Лопатчук, псевдо «Кармелюк» з Максимця, 4. Василь Приймак, псевдо «Бистрий» з Маняви та ще двоє повстанців.

З книги Миколи Сіщука «Мовою сердець та документів»