Коли в Карпатах господарює зима, інеєм вкриваються
стрімкі смереки, затихає стрімкий потічок настає тиша. Тиша, яку порушує час
від часу скиглення шишкаря чи шум падаючого снігу, збитого зі смереки білкою чи
куницею.
6 січня кожного року в такий чарівний зимовий вечір в
село з вечірньою зіркою заходить коляда. Збирається тепліше дітвора і йде від
хати до хати колядувати, прославляючи народженого Ісуса Христа. По цілому селі
чути «Бог Предвічний народився», «Нова радість стала». Та як тільки стихне
дитяча коляда, розставивши надійних людей на підступах до села, з крісами на
плечах йдуть колядувати воїни УПА. Селом
полилася гучна бандерівська коляда. Воїни УПА вимушені прославляти народженого
Месію зі зброєю в руках і при цьому віддаючи належні почесті своєму
провідникові Степану Бандері, який народився на початку січня, в цю прекрасну
пору року. В його честь звучить коляда «Бандера ходить свої полки водить, Київ
здобуває, Україну визволяє, українцям Волю дає».
Організаторами і учасниками бандерівської коляди були
два рідні брати Гуменюк Юрій, псевдо «Тарас» і Гуменюк Петро, псевдо «Козак». З
неспокоєм очікувала стара мати своїх синів, що прийдуть з колядою і
віншуванням. Застелила стіл вишитою скатертиною, за звичаєм поставила на стіл
12 пісних страв і засвітила свічку. Сама сіла на край стола, шепочучи молитву
за здоров’я синів та благополуччя на Україні. Через деякий час пролунав голос:
«Дозвольте колядувати». Мати по голосу впізнала своїх синів. «Колядуйте
здорові, прославляйте Христа, бо Бог знає чи будемо через рік разом
колядувати», - відповіла мати.
Поколядували, повечеряли, помолилися Богу, сини
попрощалися зі старенькою матір’ю і пішди в тихий зимовий ліс виконувати свої
прямі обов’язки, покладені на них провідником Степаном Бандерою.
Через декілька днів після коляди до хати Гуменюків
заходять енкаведисти. Приставивши до посивілих скронь матері дуло пістолета,
вимагали сказати де знаходяться сини та наказали, щоб жінка пішла і вмовила
синів здатися. Старенька мати мовчала. Тоді сказали: «Собірайтєсь, будєм вмєстє
іскать синовєй». Сяк так зібравшись,
пішла з енкаведистами. Відійшовши декілька метрів від дороги, розстріляли ні в
чому не винну жінку, їй підкинули «вєщмєшок»
з куснем хліба і військовою білизною, буцім вона несла в ліс синам
перевдітися.
І тепер в Білих Ославах, на місці загиблої
бандерівської матері стоїть кам’яний хрест, споруджений її сином Петром. Її
тіло забрали в Яремче.
Старший син Юрко, як член ОУН, боровся з ворогами
України в СБ. Одного разу в село Луч,
нібито довірені особи, доставили
радіоприймач, який при включенні зірвався і при цьому загинув над районний
провідник СБ, а «Тарас» був тяжко поранений. Дякуючи друзям УПА та братові
Петрові, який привіз із Косова лікаря і вчасно була надана медична допомога,
він залишився живий і далі був тереновим провідником
СБ.
Петро та Юрій Гуменюки два рідні брати з с.Білі Ослави,
на їх долю випали не легкі випробування. І ця історія, що відбулася на
святвечір – це лише один епізод із фільму, режисером якого стала доля. Та не
зважаючи на важке життя брати жодного разу не нарікали, бо все, що з ними було
– це Божа воля.
Після смерті матері Юрко прожив ще 3 роки, а потів, у
віці 35 років, трагічно загинув. Можна сказати, що сталося неймовірне. Один із
вояків УПА здався ворогам і саме він зібрав усіх вояків УПА на нараду або, як
вони говорили, на зв’язок. Один із «совітів» перевдягнувся у одяг повстанця
і до своєї руки прив’язав мотузкою саме
того повстанця, котрий зрадив своїх побратимів, а саму мотузку сховав у рукав.
Та коли всі зібралися, охоронець Юрка, Василь Мельник, побачив мотузку і
крикнув: «Зрада». Почалася стрільба і під час неї «Тарас» загинув. Він прожив мало і водночас багато.
Мало, як для людини, котра живе в середньому 60-70 років, а багато – як для
людини, яка була вояком УПА, бо більшість повстанців ішли з життя в молодому
віці.
Петро Гуменюк за своє життя був двічі поранений. Після
другого поранення в 1947 році став інвалідом УПА. В 1949 році його призначили
районним провідником. 2 листопада 1954 року його здали в руки чекістів. Засудив
Петра військовий трибунал до вищої міри покарання за те, що більше 10 років
боровся зі зброєю в руках проти Радянської влади. Він відсидів в камері смертників
місяць, після чого смертний вирок замінили на 25 років каторги. Через деякий
час Трибунал змінив міру покарання і Петро відсидів 15 років у Мордовських
концтаборах. Після звільнення йому дозволили їхати в будь-яку точку СРСР крім
Західної України.
До 1990 року КГБ не давало Петрові спокою. Вони
вимагали від нього написати статтю і виступити по телебаченню з каяттям за свою
минулу боротьбу. Але він, як член ОУН-УПА та довголітній в’язень тюремних
концтаборів, родину якого знищило КГБ, не зміг погодитися на таку ганьбу.
Після проголошення Незалежності України, «Козак»
повернувся до рідного краю. Та через декілька років переїхав до
Івано-Франківська, де проживає до сьогоднішнього дня.
«Здоров’я погане, я часто хворію. Переніс чотири
операції, та дякую Всевишньому за те, що
дозволив мені дожити до світлого дня Незалежності», - говорить пан Петро.
А тепер подумаймо
чи справедливо відноситься сьогоднішня влада до людей, котрі доклали не
мало зусиль до нашої Незалежності. Нинішні «слуги народу», як вони себе називають,
згадують цих поважних людей – вояків УПА один раз в році. Лише 14 жовтня вони
відчувають себе трішки важливими для своєї нації. Прикро, що ми з кожним днем
все більше забуваємо завдяки кому ми живемо на вільній землі. Озирнімося
навкруги і можливо побачимо старенького сусіда чи сусідку, котрим не має з ким
поговорити. Вони не будуть хвалитися своїми вчинками, котрі насправді є
героїчними, вони просто потребують щирої душевної розмови. Їм потрібно відчути
себе важливими і тут не має нічого дивного, адже вони насправді заслужили уваги
і поваги до себе. І нам не слід забувати те, що вони для нас зробили, не для
того, щоб тільки знати свою історію, а тому, щоб мати що розповісти своїм
нащадкам. Марія Левицька Студент ІІ курсу факультету журналістики Львівського НУ ім. І.Франка с. Білі Ослави, Надвірнянщина Член ВО "Свобода».
|
