Без можливості висловлювати свою думку публічно годі й говорити про якесь там громадянське суспільство, про цивілізований розвиток. Тому у провідних країнах світу право громадян на публічні акції є святим і невід’ємним. Влада, яка гарантує це право, демонструє тим самим свою силу і впевненість у власній правоті: може дослухатися, а може й проігнорувати. А от якщо ця влада не впевнена у своїй правоті або навіть впевнена у неправоті… Що там казати, краще подивитися на режими, що не дають народу такого права.
От і відомий «бацька» чудово розумів хисткість свого стільця від самого початку: як не стане чого більше здавати «східному братові», настане економічний гаплик. А тих, хто про таку сумну перспективу публічно нагадував заздалегідь, методично запроторював до буцегарні. Щоб більше не розхитували. Щоб хоча б тимчасова ілюзія добробуту.

 Та й у самого «східного брата» справи не певні. Як не крути, а від статусу сировинного додатку цивілізованого світу на «йо-мобілі» далеко не поїдеш і на винищувачі «СУ» навіть і четвертого з половиною покоління не полетиш. Як кажуть, від самого себе не втечеш. Технологічне відставання від цивілізованого світу зростає і зростатиме. То ж хоча б спробувати створити ілюзію загальної єдності й задоволення. Де немає місця іншодумству. І нехай тому грець, що населення центральних областей вимирає від злиднів і сурогатного алкоголю, як малі народи півночі. Дурня! Зате у нас своя особлива духовність, ментальність і гордість із власної духовності й ментальності.

Що ж бачимо у рідній Україні, чий мудрий народ, кажучи передвиборними словами Кравчука 1994 року, «зберіг спокій, коли у Москві стріляли танки»?

Знайшлася така влада, яка допекла таки і мудрий народ. Мудрий народ цій владі поперек горла ще від часів майдану 2004 року. Це ж треба! П’ять років втрачено. За цей час, чорт забирай, добробут цього народу зріс таки в два з половиною рази. Неподобство!

Але тепер нарешті зась вам «на кефір»! Пільги – зняти. Пенсійний вік – підняти. Ціни на газ для опалення – наблизити до європейських (самі ж до Європи хочете?). А опозиційних лідерів – на нари. От де знадобився досвід бацьки! І усе це зветься не інакше, ніж «філософією реформ», як висловився гарант прав українського народу з Межигір’я. І вона не подобається різним «шльоперам», що усіляко прагнуть її дискредитувати.

То що ж залишається мудрому народові? І він помалу почав виходити на вулиці з висловленням своєї думки про таку «філософію» та «філософів». Як же це їх перелякало! Наче з якоїсь труби полилося. Київська міськдержадміністрація підготувала проект положення про мітинги, яким забороняється підходити ближче як за 100 метрів до держбудівель. А борець із українським націоналізмом нардеп Колесніченко взагалі цілим законопроектом розродився – «Про протидію екстремізму». Де під той екстремізм можна підвести хоч Папу Римського. При цьому, судячи з дій спецпідрозділу міліції, екстремізм полягає у тому, щоб носити футболки з написом «Спасибо жителям Донбасса ...». А от стріляти у тих, хто такі футболки носить – це, за міліцейською логікою, виходить цілком законно.

На місцях теж не відстають. У Харкові так взагалі додумалися використовувати для боротьби з мітингами… дітей. Ось що розповів лідер громадської організації «Ми – харків'яни!» Юрій Кальченко: «9 серпня, спекотний день, час 17.00, температура в тіні +32 градуси. На цей час на площі свободи призначено акцію протесту. Але усе оточено міліцією. Раптом на площу заїжджають автобуси і звідти вивантажуються діти, близько ста, років від 8 до 16. Починаються організовані танці – як пояснили харків’янам – тренування учасників проекту «Майданс».

Коли діти після двох годин безупинних танців під палючим сонцем починають просто сідати на асфальт і не реагують на команди тренера, дорослі дядьки і тітки дають команду: «Швидко всі в тінь, зараз воду привеземо, поп'єте, у кого є кепки – одягайте». А тренер, молода дівчина, в мікрофон видає феноменальну фразу: «Якщо комусь стане погано, відразу піднімайте руку». Я запитав у міліціонерів: «А якщо кому-небудь стане дійсно зле – тут діти, швидка допомога взагалі-то повинна бути поруч, а її чомусь немає?». Але трохи збоку почув зле шипіння якогось правоохоронця: «Для тебе швидка знайдеться».

Дівчина-тренер підходить і запитує у співробітниці міськвиконкому: «Скільки ще тримати дітей? Вони дуже втомилися». На що доросла товста тітка відповіла дуже тихо і невпевнено: «Сказали до 9 вечора, поки ЦІ не розійдуться».

Як потім з'ясували журналісти, на цей день таке тренування спочатку ніхто не планував. Воно мало було відбутися в іншому місці і в інший час. Але чиновники знайшли привід не пустити пікет на площу Свободи.

Але й громадські активісти теж мислять креативно. 18 серпня, коли проходила чергова сесія обласної ради кільком організаціям, зокрема КПУ та ВО «Свобода», через суд заборонили проводити акції начебто у зв'язку з ремонтами доріг у Харкові. Причому в районі запланованих акцій, на тій самій площі Свободи, жодних ремонтних робіт не проводилося. Але коли учасники невдалих акцій пішли, на пішохідному переході почали з'являтися люди з плакатами. На плакатах, які демонстрували кмітливі «пішоходи» було: «Закон один для всіх», «Я за народну демократію», «Я за нові робочі місця», «Якщо не ми, то хто?», «За дрібний і середній бізнес », «Свободу слова не зупинити» та інші. Правоохоронці спробували перешкодити їм, але отримали в свою відповідь гідну відсіч: «Ми – пішоходи, маємо право тут ходити, і ніхто не забороняє нам носити з собою плакати!». Це представники кількох громадських організацій влаштували своєрідний «флеш-моб», висловлюючи своє ставлення до заборон проводити масові громадянські акції.

Що ж, є підстави сподіватися, що заборонами на висловлення українцями своєї думки нинішня влада нічого не зробить. І там, де такі заборони є, спостерігаємо початок «підпарканної» свободи слова, коли на стінах будинків, на парканах народ починає залишати численні «побажання» на адресу філософів від влади, як це сталося у Лозовій на Харківщині, де ділом «гідно оцінили» прапор Партії регіонів та навіть у Донецьку. Є також інтернет, який заборонити значно важче.

Так чи інакше, але надовго позбавити народ права висловити свою думку неможливо. Він боротиметься за це. І словом, і ділом. І це є виявом боротьби народу та коханих філософів-рефрматорів. Котрі хоча й хизуються силою, проте, будучи увінчані не чимось, а науковими ступенями та званнями, чудово розуміють свою неправоту.

Петро Матвієнко

заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»