В історію визвольних змагань ім’я Ольги Басараб увійшло в надзвичайно трагічних обставинах – Ольгу було знайдено повішеною в тюремній камері. Це був чи не єдиний подібний випадок у великому переліку польського судочинства над українськими революціонерами. 

Ольга Басараб походила із відомого священичого роду Левицьких. Її біографія була нетиповою для жінки того часу – Ольга змалку навчалась в дівочій школі у Німеччині, ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та курсах Віденської торгової академії. Після повернення до Львова, Ольга розпочинає працю в українському банку «Дністер», «Земельному Гіпотечому банку», а також стає членом Головного відділу львівської «Просвіти» та Товариста «Сокіл-Батько». Власне, свій перший досвід громадської діяльності Ольга здобула ще у столиці Австро-Угорської імперії – будучи ченом Товариства «Січ». 

А ще перед тим, навчаючись у Перемишлі, Ольга познайомилася із українським гімназистом Дмитром Басарабом. В студентські роки знайомство переросло у кохання, а під час І Світової війни, 10 жовтня 1914 року в українській церкві Святої Варвари, яка знаходиться у Відні, Ольга та Дмитро повінчалися. Після першого ж артилерійського обстрілу, на італійському фронті, Дмитра Басараба було нагороджено Хрестом Заслуги ІІІ класу, але посмертно... 

Ці потрясіння не знеохотили Ольгу й вона все більше посвячується громадській праці у воєнних умовах. Ще раніше разом з подругами із Пласту Ольга при Українських Січових Стрільцях створила першу жіночу чоту. І хоча, на відміну від подруг, Ольга не вдягнула військового однострою, вона присвятилася праці у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським жовнірам австрійської армії, Українській Лізі Миру й Свободи та Українській секції Міжнародного Червоного Хреста. 

З 1918 року Ольга Басараб працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни – зв’язковою Начального Коменданта УВО Євгена Коновальця.

Трагедія трапилася 9 лютого 1924 року, коли поліція випадково здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювався у подруги Ольги, але серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української Військової Організації. 

Її ім’я стало відомими широкому загалу в один день і в дуже трагічний спосіб – після довгих катувань її було знайдено повішеною в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у камері львівської в’язниці Бригідки. 

В той час у Бригідках ще служили поліцейські української національності завдяки яким стало відомо, що один із найжорстокіших комісарів – Міхал Кайдан, який вів слідство, піся допиту, в ніч на 13 лютого ще сказав Ользі: 

- Пані не хотіла нічого сказати нині, але завтра будемо краще паню допитувати, і пані з певністю все розкаже. 

Наступного ранку, коли в’язничний сторож відкрив двері до камери Ольги Басараб, то її тіло було повішено до тюремних грат. 

В цій ситуації доволі дивно повелася поліція – родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й впродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі, а пізніше, тіло Ольги, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської, як бездомну було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Такі дії поліції викликали надзвичайне обурення українскої громадськості й на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці. 

Офіційне повідомлення про самогубство, було одразу ж опротестоване громадськістю – в’язничні грати знаходилися надто високо щоб Ольга Басараб самостійно змогла прив’язати зашморг, до того ж, під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Щоправда професор Сєрацький, який разом із студентами проводив дослідження над тілом „бездомної Баравської”, спростував це. 

26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. Втім це не дало відповіді на питання про причину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася на своїй версії, а українська громадськість й надалі була переконаною, що Ольга померла після тортур, а повішення уже було інсценізоване поліцією.

Ольга Басараб – член головної управи і касир «Союзу Українок», член ряду громадських організацій, стала символом незламної боротьби за Українську Державу. Її могила на Янівському цвинтарі, впродовж багатьох років стала місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава – прикладом для наслідування нових поколінь революціонерів. 

Щорічно в день загибелі Ольги Басараб українське жіноцтво організовувало панахиди в церквах Галичини, виготовлялися портрети та фотокартки, а також влаштовувалися масові відвідини поховання на Янівському. Часто це супроводжувалося сутичками із поліцією та судовими процесами. В ніч з 12 на 13 лютого вулиця Станіслава Виспянського у Львові, де жила революціонерка, таємно перейменовувалася на вулицю Ольги Басараб. 

Її ім’я стало окремим поняттям в історії вивольного руху й серед кількох імен провідників ввійшло в текст «Молитви українського націоналіста». 

По-сьогодні, одна із гілок родини Басарабів, які проживають у Північній Америці зберігають традицію, що при народженні дівчинки її називають Ольгою та намагаються до кінця життя зберегти її дівоче прізвище. 

А за перказами, ще у 1924 році, заарештований та ув’язнений пізніше у справі «басарабівців» Андрій Мельник на стіні тюремної камери побачив слова, написані кров’ю: «Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб».

ДОДАТОК: 

З підпільної листівки, випущеної в 5-у річницю смерті О.Басараб, а також опублікованої в підпільній газеті УВО «Сурма»: 

Пам'яті Ольги Басараб. 

П'ять літ минає, як у брудній келії поліційної ляцької тюрми у Львові згинула геройською смертю жінка-громадянка Ольга Басараб. Зменшилися ряди перших піонерок революційного руху Західньої України. Українська Військова Організація стратила п'ять літ тому одного з найкращих своїх членів. І здавалося б, що стративши таку одиницю та зрозумівши її вартість і страту для руху УВО, приходиться нам справляти лише сумні поминки і згадуватй в одчаї про її велику посвяту. Шкода по Ній справді велика. Посвята її дуже велика. Свідома своїх завдань і величі обов'язків та відповідальности, як жінка-революціонерка, вступила Ольга Басараб у ряди борців УВО. Несла тяжку працю примірно, вірила в успіх боротьби та віддала себе для неї всеціло. А коли попала в тюрму - Вона не заломилася. Коли поліційні ляцькі посіпаки мучили її тіло середнєвічними тортурами. Вона показалася сильна. Жадали від Неї зради посестер і побратимів, жадали підлоти, та Вона осталася вірною великій Ідеї, осталася святою. 

Згинула від мук і побоїв. За ціну свого життя зберегла тайну революційної праці. Охоронила товаришів і товаришок від мук, смерти та довголітньої тюрми. Її посвята була гідною української жінки. Її посвята - це лаврові листки над символами нашої державности. Загинула Ольга Басараб, та розцвілися квіти з засіяних нею зерен. Ростуть ряди і на місце незабутньої Ольги стають сотки. Їі посвята окрилює нас, зриває до боротьби, а в слушний час пірве всіх українських жінок до нового Великого Чину. Тому не зневірюватися нам у річницю її смерти, а гордитись і вірити в слушність змагань, як вірила Вона. Її могила на Янівському кладбищі у Львові хай сталить наші серця! Вона додасть нам животворчого вогню, від якого станемо справжньою нацією. 

Громадяни! Ви, що вірите, як Вона, беріть собі примір з Неї! 

Ви, що слабі духом, обновіться! 

Немає більшого щастя, як вічне щастя Нації! немає більшої Ідеї, як Вільна Україна! 

Хай крик катованої жінки кривавим голосом зворушить Вашу душу. В річницю її смерти перестаньте бути байдужими! Присягніть, що підете її слідами і що в потребі віддасьте і своє життя! 

Тоді Дух замученої Героїні буде з нами й поведе нас до до успішної боротьби за Українську Державу.

Слава борцям за волю! 

Хай живе Самостійна, Соборна Україна! Хай живе революція!