Петро Федорович Болбочан народився в незаможній священницькій родині 5 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Після двох років навчання в Кишинівській духовній семінарії 1905 року майбутній отаман вступив до Чугуївського юнкерського училища. Під час навчання у ньому юнак організував український гурток для поширення рідного слова. Після закінчення училища Болбочан отримав призначення у 38-й Тобольський полк. Далі - участь у Першій світовій війні. Контузія 9 березня 1916 року, ордени за виявлену хоробрість.

Після революції розпочалася організація українських військових частин.

У складі російської армії почав формуватися 1-й український полк імені Богдана Хмельницького. Російські військовики неприхильно зустріли його появу, ставлячи різні перепони у комплектації озброєнням. П.Болбочан, що у той час керував обозом 5-го корпусу, допоміг землякам укомплектуватися.

Петро Болбочан розпочинає формування ще однієї національної військової частини. Хоч ця ідея і була зустрінута вороже, 4 листопада 1917 року Генеральний секретаріат військових справ видав наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку. 22 листопада Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету. Незважаючи на опір П. Болбочана, полк був роззброєний, а казарми - підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації міста, П.Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не було отримано, він все ж формує військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня П.Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К.Прісовського.

Перебуваючи в Києві, П.Болбочан потрапляє в оточення військовиків, що тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників. Але він залишається поза політикою. Він вважав, що командири повинні призначатися не за політичною приналежністю, а за ступенем їхньої професійної підготовки. За словами Б. Антоненка-Давидовича, козака 2-го Запорізького полку, "будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця". А сотник 4-го Запорізького полку імені Б. Хмельницького Б. Монкевич пригадує: "Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величності... Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання... Він ніколи не підвищував голосу, нікого "не розносив" і не робив нікому догани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні".

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду. Після відходу до Житомира П.Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині. Але після того, як його частина зазнала страшенних втрат, він передає справи коменданта заступникові і повертається до своїх бойових товаришів.

Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою. 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 року увійшов до Києва.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні з боями запоріжці визволили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву). За Петра Болбочана ("живого чи мертвого") більшовики обіцяли 50 тис. крб.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала З.Натрієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!".

Була й своя, полкова, присяга:

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду - випереджаючи німецькі війська, захопити Крим у більшовиків. Петро Болбочан призначений командиром окремої групи на правах дивізії. Блискавичний наступ Болбочана забезпечив не тільки успіх майбутньої Кримської операції, а й дозволив уникнути значних людських жертв. Цікаво, що поряд із часовим та технічним факторами був врахований і фактор психологічний. 22 квітня Кримська група захопила Джанкой - першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня - Сімферополь.

Невдовзі стався державний переворот і гетьманом України став Павло Скоропадський. У червні 1918 року на північних кордонах України розпочали наступ загони червоноармійців. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

Павло Скоропадський дедалі більше схилявся до союзу з Росією. Тому Болбочан разом із своїми козаками прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання. Проте він висунув умову - зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Давши згоду на повстання, Петро Болбочан, проте, категорично відмовився від спільних дій з більшовиками. Це важко сприймалося партійними провідниками, які сподівалися на утворення "єдиного революційного фронту". Болбочан вважав, що варто боротися лише за "самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька".

Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана та корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця стали серцевиною армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна.

У грудні 1918 року УНР була охоплена кільцем фронтів: на Лівобережжі - більшовики, в Галичині - поляки, на півдні - Добровольча армія Денікіна, над Дністром - румуни. Ще й боротьба з внутрішнім ворогом, що провокував перехід частин української армії на бік більшовиків. Наприклад, 6 січня 1919 року Головний отаман Симон Петлюра віддав наказ про розформування Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим. Причиною став виступ проти уряду, спровокований начальником штабу поручиком Трав'янком - більшовиком, який згодом став комісаром. Він спирався на місцеву більшовицьку ячейку.

16 січня Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. П. Болбочана призначили командувачем Лівобережного фронту, проти якого виступили добре організовані більшовицькі війська. Вимушений відступ. Голова Директорії Володимир Винниченко не може повірити, що проти України воюють регулярні червоні війська - адже він має угоду з більшовиками.

22 січня о 5-й годині ранку Болбочана заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха - командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків). Крім того, розпочалася акція цькування П. Болбочана у пресі.

Але проти П.Болбочана нема жодних доказів. Тому ніхто з керівництва не може нічого пояснити в цій справі. Болбочан виступає з гострою, але конструктивною критикою керівництва країни.

24 травня 1919 року П.Болбочан отримує завдання формувати загони на території Галичини, яке не було реалізоване через наступ польських військ. Тоді перед П.Болбочаном ставиться нове завдання - формування частин з українських полонених в Італії. Але уряд, у якому більшість становили соціалісти, був проти призначення Петра Болбочана взагалі на будь-яку посаду.

7 травня ухвалено закон, що регламентував повноваження інспекторів у збройних силах, який містив низку суперечностей. У Запорізьку групу військ інспектором було призначено Миколу Гавришка.

Запоріжці не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому ж наполягали і командири Запорізької групи. Очікуючи на нове призначення, П.Болбочан 6 червня 1919 року приїхав до Проскурова, де зустрівся із запоріжцями. Керівники групи звернулися до інспектора з проханням про повернення П.Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану "негайно вступити в командування військами Запорізької групи". М.Гавришко зробив це відповідно із згаданим законом про інспекторів. Мотиви - необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво. А вже 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося слідство. Зазначимо, що Болбочан міг би втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня Болбочана заарештували. В цей же день відбувся суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які факти. Вирок - кара на смерть. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин неподалік Кам'янця-Подільського. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Сьогодні одна з вулиць Львова названа ім'ям полковника Петра Болбочана...