9 березня 2011 року в Надвірній відбувся мітинг, присвячений 197-й річниці від дня народження Тараса Шевченка.

Сьогодні вся Україна, наші співвітчизники української діаспори відзначають це величне свято.

     І надвірнянці  прийшли до монумента великому Тарасу, щоб уклонитися його світлій пам’яті, подякувати Всевишньому за те, що у нас є Шевченкове слово, яке світить і зігріває, сіяє зорею на шляху поступу усієї нації і кожного з нас.

     Подарувавши людству свого „Кобзаря" - найволелюбнішу книгу усіх часів, наскрізь пройняту прагненням свободи, передчуттям її неминучості, пронизану вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправ’ям і ніколи не сприйме рабство за норму існування,  Шевченко рушив у велику і нескінченну у просторі й часі путь. Путь до сердець своїх сучасників і грядущих поколінь, до співвітчизників, які томилися під гнітом чужинського поневолення.

     У тяжкі для України часи, коли за століттями іноземного поневолення рідне українське слово, рідна мова, національний дух, усе українське було під загрозою знищення, з дніпровських берегів прийшло Шевченкове слово. Воно, як ковток цілющої джерельної води, як благодатність весни оживило наш народ. Високим духом і наснагою творчості Шевченка пройнялися уми і серця українців.

      З глибин народу вийшли борці за його волю. І першим у їх когорті став Августин Волошин. Це ж йому випала нелегка місія очолити національно-визвольні змагання, які увінчалися проголошенням у березні 1939 року самостійної, незалежної Карпатської України. У тій тяжкій боротьбі слово великого пророка Тараса Шевченка - було провідною зорею для наших краян, всіх українських патріотів, які прийшли на поміч закарпатським братам у створенні Карпатоукраїнської держави.

     Знаменно, що 70 років тому, далекого 15 березня 1939 року Августин Волошин відкрив Сейм Карпатської України словами Тараса Шевченка:

…Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить

І помоляться на волі

Невольничі діти."

     На вседержавному рівні (якщо буде політична воля) через кілька днів ми з вами будемо відзначати річницю подій, що відбулися у 1938-1939 роках і завершилися проголошенням Карпатської України.

      Шевченко прагнув, щоб ми були щасливими, аби наші діти зростали у щирості і любові, бо:

„нічого кращого немає

Як тая мати молодая

З своїм дитятком на руках.”

     Кобзар по-батьківськи повелів нам:

„Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь

Й свого не цурайтесь”

     І найбільший, найвищий, найвідповідальніший для нас його заповіт у словах:

Свою Україну любіть,

Любіть її Во время люте

За неї Господа моліть.

        Саме ці слова і заповіти ми маємо пам’ятати і сповідувати нині, коли наша держава, наше суспільство зараз переживають нелегкі часи у зв’язку із світовою економічною кризою. І прикро, що й у верхніх владних структурах поки-що немає того «єдиномислія», до якого закликає нас Шевченкове слово. Що саме їм годилося б спитати себе, чи любимо Україну так, як Тарас? І головне - що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?

     Шевченко дивиться на нас, на площу осяяну квітами, Державним стягом України. Отже, спадкоємність виконання Шевченкових заповітів – не лише вимога, а й реальність теперішнього часу, невід’ємна частина нашого життя.

      До підніжжя монумента Тарасу Шевченку представники адміністрацій, політичних партій, громадських та молодіжних організацій,  прості громадяни поклали квіти  та схилили голови, віддавши шану Великому Пророкові.