Можна, звичайно, наслідуючи сумнозвісному „проффесору” відбутися по-спартанськи лаконічним „тому що!”, тим паче, що питання більшовицьких свят в сьогоденній Україні встигло вже перетворитися на таку собі невимушену банальність. Але ми – люди розважні, чемні, громаду поважаємо, а громада наполегливо просить аргументувати – ось вже котрий рік просить, а ми – українські патріоти – відбуваємося, як кажуть наші супротивники, „емоціями”. Мовляв, що ви заперечуєте святі для народу свята (даруйте дурацький каламбур), що ви дратуєте нечисленних ветеранів „великої вітчизняної війни”, чому ви „плюєте нам в душу”, та таке інше. Де, так би мовити, ваші факти? Факти давай, а не емоції.

Ось я і вирішив грішним ділом позбутися нарешті емоцій, які, каюся, іноді в нас ллються через вінця, і розмовляти з нашими комуністичними супротивниками сухою мовою аргументів і фактів (ні, не газетною мовою, а мовою реальних доказів).

Але перед тим, як почати доводити свою думку, хочу застережити декілька принципових моментів. По-перше, я сам особисто служив в лавах „непереможної та леґендарної”, незважаючи на всім відоме прислів’я: „якщо армія – велика сім’я, то це саме той випадок, коли краще залишитися сиротою”, тому я з великою повагою ставлюся до всіх ветеранів, відставників Советської Армії. А як я поважаю ветеранів „великої вітчизняної війни”, яких так мало залишилося, що щороку стає все більше й більше, – взагалі ніхто уявити собі не може. По-друге, я не проти Дня Захисника Вітчизни як такого – я обома руками за! Але – не 23 лютого, бо святкувати цей День 23 лютого в Україні є злочином.

1. 23 лютого ніякої знаменної події не відбулося.

Декрет про створення так званої „робітничо-селянської красної армії” Лєнін ухвалив 15(28) січня 1918 року. Чому більшовицька пропаганда впродовж усіх років свого існування наполягала з упертістю дятла саме на 23 лютого, мені абсолютно невідомо. Може, мають рацію антисеміти, коли кажуть, нібито на 23 лютого 1918 року прийшлося єврейське свято Пурім (цікаво, що за старим стилем 23 лютого – це 8 березня)?

2. 23 лютого нав’язала злочинна комуністична влада.

Отже, зрозуміло, що ніякої знаменної події на 23 лютого, зокрема військової, ніколи не припадало. Але терористичному більшовицькому режимові конче була потрібна якась пропагадивна дата. Й посьогодні в Україні нам, українцям, підносять цю дату в якості вже нібито „позаполітичного” „свята чоловіків”, нейтрального „Дня Захисника Вітчизни”. .) І якої Вітчизни – адже 23 лютого було саме советським святом, значить непрямо, але тут розуміється небіжчик СССР?

Отже, як би там не казали, як би не виправдовувались, що цей день не має жодного політичного сенсу, але дозвольте мені не погодитися – це традиційний день советської армії, бойового авангарду більшовицького режиму, який...

3. Більшовицький режим за допомогою красної /советської/ армії ніс в Україну на своїх багнетах смерть, голод, руїну, зневагу до всіх людських та Божих прав.

Російські більшовики затакували кордони незалежної Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу по ухваленню Центральною Радою IV Універсалу проголошення України самостійною державою. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовики навіть не приховували своєї мети під красивими словами – вони прагнули окупації України.

А як же право націй на самовизначення, що його виголосили більшовики щойно по захопленню влади в Петроґраді? А ось так. Для фінів – „право на самовизначення”, а для українців – „так або інакше необхідно повернути”. І повернули. Україна на довгі роки поринула в безпросвітну темряву жахливішого терору за всі будь-коли відомі людству.

Додамо від себе, що в лютому 1918 року в Києві більшовики розстрілювали не тільки тих, хто був пов’язаний із Центральною Радою, а й тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка.

Але Совєти не могли приборкати Україну. Щороку в країні полихали сотні селянських повстань. Українські селяни за прикладом своїх завзятих предків-козаків і гайдамаків, брали в руки зброю та скеровували її проти людожерів з червоними зірками – комісарів, посадовців, агентів більшовицького режиму. Але навіть перебите, знищене, знекровлене українське село лякало комуністів. І тоді проти України була застосована найстрашніша зброя – голодова блокада. Внаслідок штучно влаштованого Голодомору 1932-33 року вимерло від 7 до 10 мільйонів (!) українців. Етнічна, генетична, традиційна, моральна, демографічна база нації, джерело національної сили, кадрів була підірвана настільки капітально, що ми й посьогодні відчуваємо наслідки тієї катастрофи. ... І прислужилася до цього все та ж „непереможна й леґендарна” советська армія. Чи не вона забезпечувала вивіз збіжжя з України, охорону сховищ, за вкрадене звідки зернятко людину відправляли (в кращому випадку) на Біломорканал, чи не вона конвоювала ешелони „виселенців” (т.зв. „куркулів”), які мільйонами загинули за полярним колом, кинуті там без їжі, без потрібного одягу, без даху над головою? За що вшановувати таку армію?

4. Советська армія була кузнею зрадників і перевертнів.

Советська армія в перші місяці війни з Німеччиною, в червні-серпні 1941 року втратила близько 3 мільйонів свого складу добровільно полоненими. Тобто то були люди, що перейшли на бік ворога зі зброєю в руках. Переважна більшість з них склала різноманітні протисоветські збройні формування у складі вермахту, або працювала в допоміжних частинах. Традицію зрадництва советська армія блискуче підтвердила під час подій 1991 року, коли майже весь її (за рідкісними виключеннями) офіцерський склад, плюнувши на присягу Советському Союзу, автоматично присягнув іншим державам, що утворилися на уламках „великого й непорушного”, в тому числі – Україні.

5. В Україні є своє Свято Захисника Вітчизни – 29 Січня.

Нібито існує Незалежна Українська держава з усіма притаманними їй атрибутами та символами. Але скрізь і поруч бовваніють пам’ятники найкривавішому людожеру ХХ сторіччя – Володимиру Ульянову-Лєніну та його поплічникам. Дивно, але пропозиції надати вулицям і майданам українських міст і сіл імена справжніх Героїв, викликають справжню істерику в українських місцевих владоможців. Виховані в советських партійних школах, вони можуть відважитися перейменувати вулицю на ім’я вірного московського ґауляйтера Щербицького.

До речі, 23 лютого в якості свята було скасовано по 1991 року, а потім, за олігархічно-кримінального режиму Л. Кучми &Co, реанімовано як „День Захисника Вітчизни” на радість усього пенсійно-маразматичного російськомовного електорату президента-директора заводу. Українська армія й досі залишається осередком русифікації молоді, небоєздатним збіговиськом, структурою-жебраком. Такий стан буде тривати доти, доки вона не стане по-справжньому Українською, тобто матиме по-перше, Український дух, патріотичні кадри, виховані на традиціях Визвольних Змагань нашого народу впродовж всіх віків нашої історії. Як День Захисника Вітчизни найбільше надається трагічне й водночас романтичне Свято – День Пам’яті Героїв Крут, 29 Січня. Саме ця подія, цей героїчний чин 300 юнаків-добровольців, що поклали свої молоді життя за волю України, в прямому сенсі пожертвували собою заради України і є тим приміром, з якого треба брати зразок справжньому Українцю, справжньому патріоту.

Сергій ПУЛЮЙ