Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi переважно безсонні ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiї рiдної лiтератури. Центральною в його творчостi слушно вважається патрiотична тема - любовi до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною вiдвертiстю (i в цьому - пряме продовження шевченкiвських традицiй), поєднана з iдеєю неповторностi людського "я". Вiдтак i основним лiтературним родом виступає лiрика.

Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiївцi Лубенського району на Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналiстики Київського унiверситету. Далi - робота в "Черкаськiй правдi" (1957-1959), "Молодi Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом "Робiтничої газети" й лiтературна творчiсть. Помер - 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах. Мiж цими датами - напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогiв народу" атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного лiтоб'єднання, нарештi - вихiд єдиної прижиттєвої збiрки "Ти i грiм" (1962).
Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби диктувала невiдома сила:

Не знаю, ким - дияволом чи богом –
Дано менi покликання сумне:
Любити все прекрасне i земне
I говорити правду всiм бульдогам.

Сонет "Я" написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша "Я..." ("Ми - не безлiч стандартних "я", А безлiч всесвiтiв рiзних"). Тодi ж, у студентськi роки, буквально напередоднi офiцiйного "розвiнчання культу особи", з'явився ще один сонет "Поет" (написаний у лютому 1956, опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi промовистi рядки: "I пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i нiкому".

Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм... скiльки в сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеї з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв - "Тиша i грiм". Збiрка - виквiт студентської юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своїй наївнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжної...", "Там, у степу, схрестилися дороги...").

Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Флегма тично зима тротуаром поскрипує...", "Вже день здається сивим i безсилим...", "Степ", "Зимовий вечiр").

Тематико-проблемний дiапазон першої збiрки й загалом творчостi поета розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для української гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л. Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).

Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй "Земне тяжiння" (1964). На iдеї парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".

Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї. "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Українi", "Задивляюсь у твої зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєї виболеної думи про долю народу, синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань (а часом - i авторських пом'якшень). Так, iз вiрша "Задивляюсь у твої зiницi..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росiї, Коли я з тобою говорю!" У третiй строфi поезiї "О земле з переораним чолом..." рядки оригiналу "Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!", побудованi на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: "Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!" Iз вiрша "Є тисячi дорiг, мiльйон вузьких стежинок..."; (зб. "Поезiї", 1966) вилучили строфу:

Коли б я мiг забуть убоге рiдне поле...
За шмат цiї землi менi б усе дали.
До того ж i земля нiколи нiг не коле
Тим, хто взува холуйськi постоли.

Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiї надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з усiх видань), пише свої чи не найдовершенiшi речi. До них належить i "Казка про Дурила". У нiй прочитуємо болiсно-в'їдливу сатиру не тiльки на сталiнське беззаконня, а взагалi на будь-яку абсолютистську суспiльну "гримасу", за якої "припускається" можливiсть побудувати царство гармонiї на людськiй кровi.

Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця, лiрика Симоненка чекає на новi поколiння своїх шанувальникiв. Головним її мотивом є любов до України i її народу.

У мене стукотить у грудях грудочка любимої землi (за поезiєю Василя Симоненка)

Я б побажав тобi когось отак любити,
Як я тебе люблю...
/ В. Симоненко /

З полону лiт повернулося до нас iм'я поета-шiстдесятника Василя Симоненка. Вiн прожив коротке, але яскраве життя i запалив неповторну зорю на небосхилi нашої духовностi. Життя В.Симоненка промайнуло швидко, iнтенсивно i урвалось несподiвано, як перетята струна. Жилося поетовi нелегко, бо пройшов вiн свiй шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню i зневiру, через розгроми i розправи "лiтературних тарбозаврiв", що спецiалiзувалися на пiдозрiлостi й на криках. Тож i поезiя його багатогранна: сумна i тривожна, життєстверджуюча i оптимiстична, вона несе заряд вiри в краще, пошуку втраченої iстини. Поет знаходить її саме у єдностi з рiдним народом. Вiн твердо знав, що той, "хто стане краплею народу, вже не злякається нi смертi, нi чуми..."

Тема Батькiвщини у творчостi В.Симоненка - провiдна. Батькiвщина для поета - це рiдна земля, жiнка, мати, кохана, iсторiя нашого багатостраждального народу, рiдна мова, простi трудiвники. Любов письменника до Вiтчизни всеохоплююча. Її, палку, жагучу, перелив поет у вiршi, якi ввiйшли у скарбницю кращих надбань української поезiї. Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, спричинених особливостями сумних часiв застою та бездум'я, а тому й струни його поезiї звучать по-рiзному: то грiзно, то нiжно. Поет умiв любити, умiв i ненавидiти. У його збiрках стоять поруч вiршi, сповненi нiжностi й любовi, та твори гнiвнi, засуджуючi, нищiвнi. Просто не мiг Симоненко не писати, слова рвалися на папiр. У листi до свого друга писав: "Про лiтературну кар'єру не думаю. Але писати буду, поки здохну..." Писав поет для людей, щоб його голос почули, але не завжди була вiдкрита дорога його вiршам. От звiдки оте сумне зiзнання: "Надряпав масу вiршiв, але вони до друку не годяться". Та благодатна пора настала - i вiдкрили ми рядок за рядком Симоненковi вiршi. У душах небайдужих загорiвся вогник, вогник любовi до рiдного краю. А душа його черпала натхнення у рiдної землi, рiдного народу. I творчої сили колись надавала йому вода з тiєї криницi, що довгий час пiсля смертi поета стояла замуленою. Рiдна земля для поета - першопочаток, для нього вона свята:

Чую, земле, твоє дихання,
Розумiю твiй тихий сум,
А на тебе холоднi свiтання
Ронять пригорщами росу.

В.Симоненко стверджує, що у кожної людини на землi є куточок, який вона називає рiдним. Рiдна земля дорога серцю тому, що вона краща за iншу, тому, що вона на свiтi одна. Чим близькi йому "верби й тополi, дiброви й гаї"? I поет вiдповiдає:

Тим дорогi, що ви потом покропленi
Прадiдiв бiдних моїх.

Вразливiстю його натури, щедрiстю i чистотою почуттiв пройнята поезiя митця. Мати i Батькiвщина - це поняття у нього нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.
Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибирать не можна тiльки Батькiвщину.

Поет впевнений у тому, що рiдна земля i рiдна мати даються людинi один раз i назавжди. I якщо у людинi бракує почуттiв любовi до матерi i Батькiвщини, то це свiдчення її душевного i громадянського убозтва.

У поезiї Симоненко досягає Кобзаревого звучання. Недарма ж одна старенька вчителька колись сказала, немов навiки зав'язала: "Наш Василь - це рiдний синочок Тараса Шевченка". Як гарно i мудро сказано!

Любов В.Симоненка до України - це i любов, i пошана, i захоплення простими трудiвниками, а особливо своїм дiдом Федором, який зумiв передати онуковi всю правду про свiй народ, про рiд, переповiв нашу велику iсторiю, героїчну легенду i невмирущу казку. Дiд Федiр не приховував вiд допитливого дитячого розуму нi голодомору 33-го року, нi сталiнського терору, нi "колгоспного раю" на землi. Вiн розкрив онуковi всю iсторiю України, починаючи вiд славних сторiнок Запорозької Сiчi, а тому юний Василь став лiтописцем свого роду i народу. Теплом зiгрiтi поезiї "Лебедi материнства", "Жорка", "Баба Онися", "З дитинства", "Мiй родовiд", "Матерi". Поет захоплено говорить про рiдних людей, близьких, розумних; дивується, скiльки ж випало на їхню долю горя i випробувань, але вони лишились людьми, мудрими, чесними, справедливими.
Для Симоненка Батькiвщина - це i мова рiдного народу. Вiн переконаний:

I тобi рости й не в'януть зроду,
Квiтувать в поемах i вiршах,
Бо в тобi - великого народу
Нiжна i замрiяна душа.

Поет не хотiв слави i шанування для себе, вiн хотiв сколихнути серця байдужих до долi своєї Батькiвщини. Тож нехай не замулюється криниця людської пам'ятi, не рветься червоно-чорна нитка Симоненко вої дороги, важкої, трагiчної i короткої, як сполох: поет iшов нею неповних 29 рокiв. Але коротка дорога не дає короткої пам'ятi. Це дорога у безсмертя, де будуть бринiти Симоненковi зiзнання:

Я хочу пити сонячнi напої,
Пiзнать до краю радощi земнi!
I на стежках, порослих бур'янами,
Що обминали зморенi дiди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокi, та чiткi слiди.


"Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе".

Ти звеш мене, й на голос милий твiй
З гарячою любов'ю я полину;
Поки живуть думки в душi моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самiйленко /

У руках тримаю улюблений томик поезiй українських поетiв. Перегортаю сторiнку за сторiнкою, читаю - i раптом бачу тендiтну гiлочку полину. Вiн висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко б'є в нiздрi, струменить, здається, просочуєшся його духом i думками-спогадами. Згадую, як цвiв полин, золотисто-сивою гiркотою серед лiта i осипався пiзньої осенi дрiбненьким темним насiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i народ наш, земля наша українська, сто разiв толочена, топтана ворожими кiньми, сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистояла у тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя, хоча часом i не надто впевнене.

Скажу одно тiльки слово Україна - i в уявi постають волелюбнi козаки iз Запорозької Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й у дворi, любисток-м'ята п'янкi, верба край дороги, соняшники - круглi кобзи, якi земля-мати пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах, бабусина вишиванка, рушник український. I неодмiнно бачу поле волошкове, батькiвську хату, зiгрiту теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, чую чарiвну українську пiсню, чую мову солов'їну, як море, глибоку, могутню, бринять хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзних вiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах поезiї...
Україна для всiх майстрiв слова - це рiдна земля, жiнка-мати, кохана, простi трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждального народу. Визнанi свiтом генiї: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський виражали у своїх творах палку любов до рiдної України, вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищити Україну, народ, мову - основу безмежно багатої україн-ської культури. Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:

Я так люблю,
Я так люблю її,
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неї душу я вiддам.

Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.
XX столiття принесло моїй Українi високi злети i найскладнiшi випробування. Україна вiдкрила свiтовi талант П. Тичини i М. Рильського, В. Сосюри i А. Малишка, М. Стельмаха i О. Гончара. Але ж знає Україна i сталiнський терор, коли українське слово пакувалося у спецпереселенськi вагони i вiдривалося вiд рiдних домiвок. Почуло українське слово заполярне крайсвiття, заганяли слово Тарасове в тундру i тайгу. Потяглася смуга сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокiших наступiв на нацiональну культуру. Зникали нацiональнi школи, недоступною стала справжня iсторiя народу.

Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iз Шевченковим закликом: "Ох не однаково менi!" Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото пшениць i дзвенiти українське слово, чи буде вона лежати пiд снiгами байдужостi i забуття. I зробили впевнений крок iз забуття - в безсмертя. Богдан Лепкий i Олександр Олесь, Володимир Самiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус i Василь Симоненко. Мати i Батькiвщина - цi поняття у Симоненка нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати,
Можна все на свiтi вибирати сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина - Україна, що вiн - дзвiнка струна свого народу:

Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!

Поетичну iсторiю України продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник, I. Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:

О рiдне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок вiддали менi.
Мої батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе у вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi -
Дзвени в моїм i правнуковiм домi!

Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступних поколiнь зверненi слова: "Треба вмiти любити свiй рiдний край, свою Україну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великi цiнностi i скарби iсторiї. Це вiд тебе залежить, чи вiдродиться Україна-мати i її джерело - рiдна мова не замулиться. Жива її вода на ноги зведе тебе. Не сполохай рiдного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, не будьмо байдужими, слiпими, глухими до України нашої, її славної iсторiї, слова натхненного".

Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небi, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котить хвилi свої через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошана i честь живе в сiм'ї, без лицемiрства i зради, без кровопролиття i розстрiлiв виростають дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодiї нових пiсень, бачу, як новi таланти, новi поколiння українцiв мережать твою оновлену долю, вiдкривають твiй новий день.

В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 – х років , винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.

Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка "душевна” розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.

Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року "Літературна Україна”. Ось уривок із нього:
"Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
- Ось подивіться …
Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.
- А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку.
- За що ? – вихопилося в нас.
Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: - У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…”

Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям "по гарячих слідах” і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.

І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були "знешкоджені” журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.

Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.

З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося "пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння” (1964), збірку новел "Вино з троянд” (1965), "Поезії” (1966), "Избранная лирика” (1968), "Лебеді материнства” (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 13 грудня 1963 року.