Душпастирство – це, взагалі, покликання людини, віруючого, громадянина. Головне покликання життя.

Якщо вести мову про душпастирство в православній церкві, то тут варто не забувати її історії, виконанням її отцями своїх головних покликань. А Московська православна церква від моменту створення Патріархату у 16-му столітті мала головним покликанням служити владі московської держави, насамперед, царя і надалі самодержавця. Будь-який опір церкви цареві закінчувався або смертю ініціаторів, або ж, як за Петра Першого, ліквідацією навіть номінальної автономії православної церкви.

Реанімація патріаршества у 1917 і у 1943 роках мала на меті відновлення тісної співпраці Кремля і православної церкви. Як бачите, патріаршество до сьогодні живе під боком у Кремля.

Так що душпастирством навіть останніх поколінь глав Московської православної церкви було вірне служіння існуючому політичному режимові Росії, навіть не народові, навіть не церкві.

Щодо церкви і служіння душпастиря, християнина, то тут варто згадати слова Апостола Павла, звернені до афінян: «…Я знайшов (в Афінах) жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю… Бог, що створив світ і все, що у ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах… ані не приймає службу з рук людських, немовби він потребував чогось, даючи сам усім життя, дихання і все. Він створив з одного весь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні… щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його, – хоч він від кожного з нас недалеко. У ньому-бо живемо, рухаємося й існуємо… ми не повинні думати, що божество подібне до золота чи срібла, чи каміння, твору мистецтва і людської вигадки…» (Діяння, 17; 22–29)

Тобто, вже навіть перший підхід до душпастирства християнина, не кажучи вже про єпископа, предстоятеля, означає, що головним покликанням його є пошук Бога, котрий поряд, на відстані витягнутої руки, як казав Павло афінянам.

Усі знають, що Московська православна церква у всі час прагнула до багатств і розкішного життя. Це об’єднує її й сьогодні з сильними світу цього, з господарями Кремля.

Всі, хто має очі, бачить. Я не кажу вже про ризи із золота й діамантів на сотні тисяч доларів, а лише звертаю увагу на руку Патріарха Московського Кирила, яку, що зауважили вже журналісти, прикрашає годинничок вартістю всього 30 тисяч євро. Про яке душпастирство християнина Гундяєва йде мова?

А отці, насамперед, УПЦ (МП) в Україні, просто змагаються у багатствах. Недарма всі, хто бачить це, кажуть, що «московське православ’я – дуже прибутковий бізнес, багато православних отців живуть просто у розкоші».

Чому ж так дружно живуть вони з верхівкою влади, в Росії і в Україні? Чому ж славлять одні одних, обдаровують дорогоцінним подарунками і «предстоятельськими чинами», як Кирило обдарував Віктора Януковича до 60-річчя?

Насамперед, УПЦ (МП) в Україні має доступ до земельних угідь, будує нові й нові храми (у яких «не живе бог», як казав Апостол Павло), отримує масу подачок від нинішньої влади. Тоді як інші конфесії в Україні, вірних котрих, разом узятих, набагато більше, аніж в УПЦ (МП), живуть зі владою на «сирітських правах», і храми їхні не дуже повертають, та й ділянки під забудову нових вони чекають десятиріччями і ніяк не дочекаються.

Послухаєш так звані «душпастирські» промови Кирила, то виникає враження про надзвичайно сильну політологічну підготовку Патріарха Московського. Тут і критика, на словах, Сталіна, радянського тоталітаризму, і заклики до єдності Росії, Білорусі й України, й етнографічні пізнання та відкриття на кшталт того, що «українці й росіяни – це одне й те ж».

Намагання щодня використовувати релігійну демагогію для політичної пропаганди і вихваляння політики Кремля є фактично щоденними «душпастирськими діяннями» Патріарха Кирила. Це вже приїлося, стало дежавю.

Ну візьміть оці байкерські збіговиська в Криму. Вихваляння, що там до 10 тисяч байкерів і до 5 тисяч «гарлеїв», хоча це все за традиційною православною термінологією ніщо інше, як «диявольщина американська».

Але, незважаючи на це, цього разу сюди, під Севастополь, поспішають і Кирило, і Путін, і провокатор Лужков. Відомо, що російський прем’єр навіть цього разу потисне руки «мужніх байкерів», до ста з яких із ФСБ і до двох десятків їхніх асистентів із СБУ… на казенних «гарлеях».

І звичайно ж, Кирило не міг не зустрітися зі світочем, новим предстоятелем московського православ’я в Україні, яким охрестили в Московській патріархії до 60-річчя від дня народження Президента України. Кирило хвалить Віктора Януковича за «політичні успіхи», перед цим лобіює в Кремлі прохання Януковича щодо нижчих цін на газ та інших питань. Чим не «душпастирство»?

А новий український глава, у свою чергу, перериває відпустку для зустрічі з «Московським предстоятелем і душпастирем». Перед цим, правда, у Януковича не вникло бажання перервати відпустку для зустрічей із делегацією «Репортери без кордонів» із їхніми реальними претензіями щодо фізичних розправ «православних братків» над журналістами в Києві, бо ж то, бачите, земні питання, повсякдення… А от з Патріархом Московським давно не бачилися.

Не виключено, що Президент України може й прислухатися до порад московських православних із Одеської єпархії щодо владної «ліквідації реєстрації УПЦ Київського патріархату».

Вже сам маршрут «душпастирства» Володимира Гундяєва означає «сіяння ворожнечі», як кажуть пересічні українці в опитуваннях. Бо «політичні проповіді» в Одесі, Дніпропетровську і Києві, нагородження Кирилом багатьох просто безбожних чільників із числа глав місцевих адміністрацій під час його «прощі» «виокремленою» Україною, нічого іншого не означає, як «мзда земна», за яку, як каже сам Кирило, «воздасться». Правда, ще треба гадати, що має на увазі Патріарх із Москви під цим терміном, якщо «справи земні», то – звичайно…

Чому така атака Кирила й його «співконфесійних однодумців» із УПЦ (МП) на інші православні конфесії в Україні, особливо на УПЦ Київського патріархату? Бо інші православні конфесії в Україні сьогодні вже є прямою загрозою «московському православному бізнесові».

За деякими даними, що їх оприлюднюють навіть у комітеті уряду з питань національностей і релігії, вірних УПЦ КП нараховується до 14 мільйонів, тоді як УПЦ (МП) має лише до 10 мільйонів.

Кількасот тисяч православних в УАПЦ, до 4 мільйонів вірних в УГКЦ, не кажу вже про інші неправославні конфесії... Є від чого хвилюватися в патріархії Москви.

Та й ще відомо за опитуваннями й дослідженнями, що у разі створення Української соборної православної церкви більше від половини вірних УПЦ (МП) перейдуть саме до неї.

Політичний тиск, тим більше – насилля, ніколи до зміцнення позицій церкви не приводили. Тому це мають пам’ятати і нинішні владні верхи в Україні.

Замість того, щоб дбати про інтереси всіх громадян України, всіх релігійних громад, які становлять в державі переважну більшість над УПЦ (МП), нинішні українські політичні верхи затіяли якусь дивну «політично-церковну гру» зі ставлеником Кремля Володимиром Гундяєвим, який, під іменем Патріарха Кирила, веде православ’я не лише в Росії, а й в Україні саме у глухий кут зневіри і дешевого політиканства, що є лише низьким прислужництвом авторитарним силам в обох країнах.

Василь Зілгалов