Істерія навколо Степана Бандери має два джерела пульсації: внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє виплекане спершу польськими, а потому російськими загарбниками, що вичавлюють українську душу і мутують свідомість українців у відступників та яничарів – за це нація ще довго і жорстко платитиме свою жертву і одна з них – теперішня влада по-радянському виплеканих дегенератів. Саме представники цих дегенератів явили рішення Донецького суду. Саме вони намагаються повторити подібне у Криму. Саме вони організовують виставки про начебто звірства бандерівського руху тощо. Все це не лише від убивчої для національного духу зміни етноструктури нашого краю на Сході, Півдні країни, але і від пригаслого радикального націоналістичного духу по всій країні, зокрема у злібералізованій Галичині. Панує безликість, пристосуванство, угодовство, страх: "Маліють люди – висяться царі". Це найкращий ґрунт для утвердження дегенератів – і їхній панічний страх перед радикалізмом водночас інтелектуала, мислителя, месника і воїна Степана Бандери. Їхній отруєний розум, чорна душа і покорчений дух ірраціонально не сприймає величі цієї постаті, смерть якої кличе націю до безсмертя. Малі ніколи не розуміли великих, слабкі – сильних, малодушні – одержимих, перевертні і зрадники – героїв. Бо кожен ніякий і посередній лише свої риси та потреби приписує іншому. Звідси їхня агресія, хамство і безсилля позірної сили. Звідси неминучий час їхнього повного краху, позаяк будь-яке явище органічного і суспільного життя на стадії дегенерації, себто розкладу, виділяє найбільше фізичного і морального смороду та бруду. На інше вони не здатні за природою. Отже, чим більше бруду вони виригують, то швидший їхній крах і могутніший Дух Бандери.

Зовнішнє джерело пульсації – Росія та Европейська унія. "Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український", – С. Бандера. Звідси постійне і неухильне втручання цієї держави через своїх посланців – зграї регіонів, комуністів тощо – у духову авру нашої нації: мову, культуру, історію і церкву. Чого вартує мій майстер-клас у дитячому садочку, демонізований російськими ЗМІ. Навіть така прецікава забава-навчання з українськими дітьми у них викликає істеричні припадки, і не тільки у них, але у своїх виродженців, холуїв, пристосуванців та хитромудрих радників з витруєною духовою силою і переламаними хребтами. Так зовнішнє джерело неминуче лучиться із внутрішнім, бо засадничо вони тієї самої природи: страх, агресія, духове безсилля перед одержимістю, правдою та ідеєю свободи.

Рішення Европарламенту від 25 лютого 2010 року вкотре задемонструвало приховану сутність цієї штучної і нетривкої, як на мене, інституції: жаль з приводу присвоєння Провідникові Організації Українських Націоналістів Степанові Бандері звання Героя України. Це не що інше як логічна нахабна витівка космополітичних евродепутатів, що є не лише проявом брутальної зневаги до одвічних прагнень суверенности нашої Нації, але й до головного втілювача у життя цих ідей – Бандери. Европа завжди була послідовна у знищенні українського Духу: коли в Парижі та Роттердамі убивали Петлюру і Коновальця; коли руками Польщі чавили ЗУНР; коли зраджували неповносилу, уражену соціялізмом УНР, кидаючи її до рук людиноненависницької Москви; коли Росія виморювала Україну голодом, а тепер Европа віртуально підігрує Росії у газовому шантажі України… Убитий Бандера надто промовисто виступає жорстким оскаржувачем такої спроституйованої поведінки надто старої Европи, аби вона могла згадати, що саме у націоналістичний спосіб творила свої національні держави на межі ХVIII – ХIХ століть. Тепер ці держави, попри устабільнені матеріяльні блага, нагадують струпи морально-духового виродження і вишуканого лицемірства. Знаково і те, що саме Польща зініціювала назване рішення, позаяк, почуваючи історичну кривду до росіян, вона сповна у своїй псевдошляхетській писі та зверхності відігрується на українцях у кульмінаційних точках нашої історії. Саме польський окупаційний режим у Галичині (починаючи від ХIV століття) виплекав український націоналістичний Дух на чолі з Є. Коновальцем, а потім С. Бандерою. Він скристалізувався у польських та німецьких тюрмах і став гідною духово-мілітарною відповіддю радикальних українців на суцільну полонізацію української освіти, криваву пацифікацію нашого краю і приниження нашої церкви. А ще поляків особливо дратує, що УПА під проводом С. Бандери 1943 року виграла розпочату поляками 1918 року українсько-польську війну, вщент розгромивши польську "Армію крайову"…

І Москві, і Варшаві, а тепер ще і Брюсселю маємо подякувати за розростання нашого націоналістичного Духу. Прикметно, що найбільші націєцентричні викиди енергії українці робили саме тоді, коли їх найбільше чавили. Зараз, гадаю, вступаємо знову у той час, позаяк, попри гадану незалежність, у середині країни маємо виплекану в радянські часи антиукраїнську гидру на чолі держави. Проблема лише в тім, що джерело живлення цієї гидри, як і наших "милих" закордонних сусідів, – брудне і неправдиве, а отже, приречене висякнути. Натомість Дух Бандери незнищенний – тому такий небезпечний для внутрішніх і зовнішніх ворогів. Їхні потуги смішні. Наші можливості безмежні.