В ці дні вшановуємо Тараса Шевченка.

Виповнилося 197 років з дня його народження.

Влада підготувала українцям подарунок – новий музей на Чернечій горі, в Каневі, біля могили, де він похований.

Попередня експозиція була створена в 30-х роках українським модерністом Василем Кричевським. Він зберігав атмосферу хати-світлиці.

Нині все по інакшому. На кожному куті комп’ютери, просторий конференц-зал. Гранітна підлога.

Людмила Голота, головний редактор культурологічного тижневика «Слово просвіти», однією з перших забила на сполох: «Музей знищили, замість шевченківської хати – гранітний мавзолей: холодний та бездушний. Натомість унікальні речі шевченківської епохи припадають пилом у запасниках. За свідченнями працівників музею, вони мають понад 50 тисяч екземплярів експонатів. Це оригінальні експонати,  але вони чомусь нині не представлені на виставці. Шевченка у музеї немає, він хіба залишився у хатинці сторожа, власне з якого і починався музей ще в 19 ст.»

Після відвідин нововідкритого музею українська інтелігенція не приховує свого глибокого обурення та злості. «Ми не очікували на таку руїну, ми не очікували, що Шевченка винесли з музею і сховали в сторожевій хаті. З музею зробили мавзолей, гробницю холодну і бездушну. Там немає експонатів, там немає шевченкового духу.»

Сучасні мультимедіа та комп’ютерні технології дозволяють через інтернет побачити та прочитати про Шевченка. Ми йдемо до музею не стільки за інформацією, стільки за духом епохи. Теперішній музей не для простих людей, а для комфорту чиновників, щоб вони помпезно проводили прийоми, навіть вертолітну площадку для них будують, аби не перетомилися, коли раз на рік кластимуть квіти на могилу. 

Музей в нинішньому вигляді творіння рук архітектора Лариси Скорик.

Нинішня реставрація, а насправді знищення інтер’єру музею сталося в незалежній Україні. Цей потяг до світла, яким напоєний був інтер’єр, не змогли затьмарити в українській душі й у страшні роки Голодомору! І спадає на думку. Що ті, хто це робив, хочуть понівечити душу українця не гірше,  ніж хотіли це можновладці за Сталіна. 

Від музею віє холодом, немає українського  колориту,тепла. Де поділися картини Шевченка, вишиті рушники. Добре, якщо все є у фондах, а не розхапано по руках. Люди, які приїздять до музею, вмиваються слізьми від такої наруги, сльози в них котяться не з очей, а з самого серця.

Знищення музею Шевченка – це не прикра помилка, це цілеспрямована акція нинішньої влади. Їм потрібно відірвати Шевченка від людей, зробити чужим та незрозумілим. Шевченко незручний для влади. Шевченко – це ніби проба на щирість. Хто до нього доторкається, зразу видно, чи людина щира чи ні. Чи він це говорить від серця чи зі скляними очима, він це говорить з душею чи тому, що йому підготували текст.

Нам потрібно переосмислити Шевченка, по новому перечитати його твори. Адже це не тільки «Садок вишневий коло хати», а це в першу чергу  заклик до дії. Саме цього боїться окупаційна влада. Це настанова нам, українцям, коли Шевченко каже: «кайдани порвіте, та вражою злою кров’ю Волю окропіте». Воля і свобода сама не дається, за неї потрібно боротися, і Він це дуже добре знав. І вірив, що прийде на Україну Воля, Правда і Справедливість.  

Нам потрібно сьогодні завершити цю звитягу.