П'ятниця, 29.03.2024, 14:14




Сайт Українських Націоналістів
ГоловнаМій профільВихід
· RSS
Категорії розділу

Новини [1252]
Анонси [39]
Відео [40]
Заяви [31]
Дописи [156]
Звернення [57]
Цей день в історії [51]

Наша газета

Наше радіо

Голос Свободи

Статутні документи

Статут ВО "Свобода"

Програма захисту українців

Національна конституція (проект ВО "Свобода")

Програма ВО "Свобода"

Реклама


Відео онлайн

Сторінки історії

Фотоальбом

Історичні фото

Патріотичні зображення

Фото ВО Свобода

 
Головна » 2010 » Червень » 23 » Пам’яті побратима. Білий птах з чорною ознакою
07:57
Пам’яті побратима. Білий птах з чорною ознакою

Юрія Герасимовича не cтало 15 червня. За якимсь містичним збігом – того самого дня, коли народився легендарний Іван Миколайчук – великий режисер і великий актор разом працювали над фільмами і були побратимами. Юрій Іллєнко казав, що, власне, спілкування з Іваном Миколайчуком, якого він називав велетнем українського духу, – привело його до власного "роз’яничарювання" – повернення до себе. "Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці", – не раз повторював Юрій Іллєнко.

У ПОЛІТИКУ – у Всеукраїнське об’єднання "Свобода" – Юрій Герасимович приходить ще до помаранчевих подій – 2004 року. Тоді, у квітні 2004-го, у "Слові Просвіти" виходить його "Відозва" з головною програмовою тезою: український інформаційний простір окуповано, а отже час оголосити мобілізацію свідомих патріотів до лав нової УПА – УПА інформаційної.

"В чиїх руках інформація – той новітній диктатор… Все – в інформації, і все — через інформацію… Нові часи вимагають нових форм боротьби", – проголошує Юрій Іллєнко нові кличі націоналістів інформаційної ери. Власне ця концепція "УПА інформаційної" невдовзі стане ключовою засадою діяльності об’єднання "Свобода". Таким чином Іллєнко виступить, по суті, співтворцем "Свободи" у тому вигляді, якою вона тепер є. Тут не гріх сказати – "головним режисером" найпотужнішої сьогодні націоналістичної сили.

Відозву прочитала Ірина Фаріон і, вражена, принесла у "Свободу": "Це ж наша за духом людина!" Буквально через тиждень абсолютно випадково Олег Тягнибок перетинається з Юрієм Іллєнком і підходить до кінорежисера, аби подякувати за патріотичний допис. Від тієї миті вони стають друзями, і Юрій Іллєнко приходить у "Свободу". Одразу ж береться до активної роботи – вносить у "Програму захисту українців" розділ про інформаційний простір. Але внесок Юрія Іллєнка в ідеологію новітнього українського націоналізму не обмежується рамками теми інформаційної боротьби. Він, наприклад, завзято пропагує україноцентричну концепцію Балто-Чорноморської осі, як геополітичної "місії української нації", на противагу холуйським химерам різновекторної "інтеграції".

…Запам’ятвся спекотний липень 2005-го. Юрій Грасимович приїздить з Олегом Тягнибоком на Яворину. Приїздить зі своєю головною зброєю – кінокамерою – аби створити документальний фільм. Його камера, що неспішно ковзає яворинськими краєвидами, немовби "втягує" в себе довколишній світ – урочище Розсохи, заставлене на пагорбах копицями сіна, жарти місцевих людей – гуцулів, що прийшли на розпалені свободівцями повстанські ватри, світло палаючих смолоскипів, котрими, мов частоколом, обставляють імпровізовану сцену… Важливий, можна сказати культовий, момент. Юрій Герасимович знімає зі себе сорочку, вмивається у холодній гірській річці, що тече під Яворинами, і одягає футболку з логотипом "Свободи"… А потім до самозабуття, з неприхованою насолодою, спілкується з колоритним місцевим дідусем у солом’яному брилі…

У Юрієві Герасимовичу Іллєнкові – а був він фантастичним оповідачем, якого можна було слухати годинам – жило неймовірно тонке відчуття світу і невловимий сум за тим, що не збулося…

Народився 1936 року у напіввимерлому від Голоду-33 містечку Черкаси. Тікаючи від війни, 41-го, опинився з мамою і двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на Україну 44-го було недовгим. А 46-го батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Сім’я жила в бараці на території заводу, через що мама захворіла на туберкульоз.

Закінчив школу на робочій околиці Москви і вступив до престижного інституту кінематографії на операторський факультет. 1960-го зняв дипломну роботу, перший в історії інституту повнометражний фільм "Прощавайте, голуби", і отримав за нього найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. 1963 – отримав запрошення зі студії Довженка зняти режисерові Параджанову фільм "Тіні забутих предків".

Дебют в режисурі – "Криницю для спраглих" за сценарієм Івана Драча про винищення українського села – було заборонено постановою ЦК компартії України на 22 роки. Наступний фільм – "Вечір напередодні Івана Купала" – алегорична історія України, було знято з екрану рішенням Міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано 1988 року.

1971 року на 24-му з’їзді компартії України заборонено наступний, третій фільм Юрія Іллєнка – "Білий птах з чорною ознакою", над яким він працював разом з Іваном Миколайчуком. Заборонено – як "найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді".

Була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко знімає фільм "Жівіо заінат", що перекладається як "Живу наперекір всьому". Фільм отримав "Срібну арену" на фестивалі в Пулі і приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екран був не допущений. Наступний фільм "Мріяти і жити" за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях.

У різні роки було заборонено майже всі проекти Юрія Іллєнка на стадії сценарію. З написаних 42 сценаріїв, лише сім стали фільмами.

До проекту "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрій Іллєнко йшов близько третини свого життя. Фільм знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео.

За сорок вісім років роботи в кіні рівно половину був безробітний як кінематографіст. Усе ж став Лауреатом держаної премії імені Шевченка, народним артистом України, академіком АМУ, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним Доктором Міжнародної Кадрової Академії.

…Останнім часом Юрій Іллєнко важко хворів. Але навіть будучи втомленим і виснаженим хворобою, – знаходив час, аби взятися за перо – викласти своє бачення проблем сьогодення і майбутнього України. Як сказав у прощальному слові Олег ТЯГНИБОК, Юрій Іллєнко фактично був ідеологом новітнього українського націоналізму, ідеологом "Свободи". Нам усім дуже його не вистачатиме".

…10 травня цього року. Травень – місяць, коли українці святкують День матері. Я прийшла в дім до Іллєнків записати інтерв’ю з дружиною Юрія Герасимовича – актрисою Людмилою Єфіменко. Поки Людмила Пилипівна закінчувала справи на кухні, ми чекали її з Юрієм Герасимовичем у кабінеті кінорежисера за величезним письмовим столом. Одна стіна цього кабінету – то фактично велетенська полиця з книгами. А на тій, що навпроти, – численні фотографії Людмили. З різних фільмів, з різних років. Задумано вдивляючись у ті світлини, Юрій Герасимович, мовби розмотуючи клубочок життя, неспішно розпочав розмову…

Якось воно само собою виходило, – каже, – що жінки завше виконували якщо не керівну, то дуже почесну, важливу роль у моїй сім’ї. І рідна моя бабця Надія, і двоюрідні Уляна, Поліна – кожна з них мала у родині свою, так би мовити, культову "посаду". Кожна була по-своєму особлива і кожну з них я по-різному "тероризував". Бабуся Уляна, наприклад, пекла фантастичні пироги зі щавлем. Приходив я до неї додому і казав: "Щось у вас так пирогами пахне"... Про бабу Надю багато написав у книзі "Доповідна Апостолові Петру". Так само й мама моя мала у сім’ї особливе місце.

…Коли у дверях з’явилася Людмила Пилипівна, Юрій Герасимович залишив кімнату – пожартував, що це – аби могли по-жіночому поговорити… Я тоді ще не знала, що то було останнє його інтерв’ю.

Довкола смерті Юрія Іллєнка – містичний ореол. Його останній сценарій – то сценарій… власного похорону. За день до смерті Юрій Іллєнко, який ще недавно купався у Дніпрі, кличе дружину і дає їй останні свої розпорядження – кого закликати попрощатися, кому зателефонувати – аби приїхав провести в останню путь. А хто має приїхати вже тепер. І просить, аби труну у жодному разі не ставили у Будинку кіно… Наступного дня, уже прощаючись зі світом, Юрій Іллєнко кличе двох своїх синів – просить допомогти піднятися. Коли ж вони його піднімають - поглянувши на Дніпро, відходить в інший світ – не хотів помирати лежачи. Великого українця відспівав Патріарх Філарет у Володимирівському соборі…

З інтерв’ю Людмили Єфіменко газеті ВО "Свобода" 10 травня 2010 року

ДУЖЕ ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ той день, коли уперше побачила Юрія. Я тоді приїхала після третього курсу на проби і йшла коридором знімального павільйону. Це був неймовірно довгий коридор – найбільшого знімального павільйону Європи. Літо. Мало людей – всі роз’їхалися у відрядження на зйомку. Йду коридором і бачу, що назустріч мені йде людина. Я ще й не розрізнила обличчя, але вже здалеку зауважила неймовірно вільну ходу. Рука в кишені – справжній супермен. Підходить трохи ближче і я впізнаю – то ж Юрій Іллєнко!

…Ми з Юрою тепер дачу будуємо, і він майже все робить своїми руками. За принципом – сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю… Він і каменяр, і тесля, і різьбяр-столяр, і камін сам збудував, і … простіше сказати, чого він не змайстрував своїми руками… Це в нього від дідів і батьків – вміє геть усе. Та тому, що це також творчість неймовірна. І ще тому, що зрозуміли – усе – роботи в кіно більше не буде! Ті грандіозні сценарії, які є у Юри готовими, при реалізації коштуватимуть мільйони. Хто ж їх дасть. Держава? Не смішіть! Інвестори? Щось не бачу українських інвесторів, на жаль. Отак чоловік і поміняв професію кінематографіста на будівельника, розпочав будувати дачний будиночок, а я захопилася квітами. Я надзвичайно люблю тюльпани. Коли ще все решта зелено-сіре, а вони вже яскраві. В мене сотні різних сортів – чорні, класичні, різьблені, махрові, всіх не опишеш… А чорнобривці… Українська класика. Улюблені квіти моєї мами. До речі, чай з жовтогарячих чорнобривців нам дуже до смаку, разом з мелісою. Я вже не кажу про наш садок… в ньому близько вісімдесяти різних дерев… Коли вони заходяться квітнути по черзі – кизил, морелі, алича, черешні, вишні, персики, сливи, груші, яблуні, бузок, жасмин, черемшина – це два-три тижні фестивалю під спів соловейка. Оце тим тепер наповнене наше життя. А ще онуками".

Зі статті Юрія Іллєнка "Україні потрібен Пророк" від 15 листопада 2005 року

З мороку століть, з суцільного туману історії випливала на мене ріка мертвих – п’ятнадцять тисяч моїх пращурів, переважно літні люди, жінки й діти, зарізані, як бидло, Петровим сатрапом Меншиковим в гетьманській столиці Мазепи – в Батурині, розіп’яті на плотах і пущені за водою на острах Україні, щоб вона навіки забула й потайки думати про Незалежність.

Ріка мертвих текла крізь мене щоночі – лишень я заплющував очі.

Мертві мої пращури дивилися на мене мертвими очима мовчки. Всі п’ятнадцять тисяч. Мовчки. Щоночі. Я почав впізнавати багатьох з тих мерців. То були мої родичі з Черкас. Розстріляні в громадянську війну. Ті, що сконали 33-го з голоду. Ті, кого розстріляли 37-го. Одного разу я впізнав Курбаса. Курбас був застрелений просто в серце. І босий. В зеківській кухвайці з Сандормоху. З табірним номером, який збігався з номером мого телефону.

Через місяць нічних марень я витяг з шухляди старий сценарій про Мазепу "Ненаситець" і вписав в нього епізод "Ріка мертвих". Ріка мертвих більше мені не снилась… Ночами у мої сни почав вриватися голий вершник у смолі і пір’ї на коні. Іноді вершник був мертвим. Іноді то був я сам. Мертвий. На коні. За нами гналися вовки. Кінь завжди приносив мене на поле полтавської битви. Битви я жодного разу не бачив уві сні, бо поле вкутував густий і рожевий, як молозиво, туман. Я чув лише звукову партитуру битви. Коли двомісячне нічне фільмування раптом скінчилося, я зрозумів, – такий фільм мені ніхто не дозволить зняти. Яка б влада не була на Україні.

З листа Юрія Іллєнка до Олега ТЯГНИБОКА від 4 січня 2006 року

Націоналізм – любов до своєї Батьківщини – єдина сила, що не зрадить Україну, допоки Україна є. Усяка передвиборча ідеологія побудована на тому, що вона (ідеологія) обіцяє все, але нічого не дає. Не важить розмір обіцянки – комунізм, земний рай, реформи і порядок, підвищення пенсій або кожному по пляшці за виборчий бюлетень. Одна пляшка – один бюлетень.

Націоналізм не обіцяє нічого, але дає все, що нація потребує для себе, для свого становлення, для розвитку і для самооборони, бо націоналізм є виразником нації у всіх її проявах, її ідеологією, що увесь час удосконалюється у відповідь на запити життя.

Культура нації – націоналізм – ніби могутнє споконвічне дерево, за висловом поета Еліота. Воно може вирости, але його не можна спроектувати і побудувати. Дерево нікому нічого не обіцяє – воно просто є, воно дарує свою тінь кожному, хто її шукає. У розроблення "Програми захисту українців" Всеукраїнського об’єднання "Свобода" Олега Тягнибока доклав я і свій внесок.

Це єдина на сьогодні програма серед усього політичного спектру, що ґарантує успішну розбудову національної держави в разі проходження національних українських сил до парламенту. Маючи такий унікальний документ, як "Програма захисту українців" націоналісти дістануть звитягу. Я у це вірю. Бо альтернативи націоналізму як ідеології державо¬творення національної незалежності в сучасному світі не існує. Бо націоналізм – це освідчення в любові до свого народу. Любов не можна обіцяти як приз за голосування. Любов – це не піартехнологія, любов – це Божа благодать. Хіба існують для любові якісь нездоланні бар’єри, хоча б і тривідсоткові?

Галина Миць

Газета ВО "Свобода"

Категорія: Дописи | Переглядів: 2205 | Додав: Націоналіст | Теги: Білий птах з чорною ознакою, ВО Свобода, Юрій Іллєнко | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 Ірина (24.06.2010 11:47) [Матеріал]
Я просто в захваті. Наскільки розумною людиною був Юрій Іллєнко.
Вічна Йому пам'ять.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2024
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Наша адреса
м.Надвірна
вул.Чорновола, 8
ТЦ "СТАРИЙ ПОБУТ"
офіс №37 (3-й поверх)

ВО Свобода


Олег Тягнибок


Ми у facebook


Батальйон "СІЧ"

Приєднуйся

Чат
14:14
 
Календар
«  Червень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
 
Патріотична поезія

(Ігор Калиниченко)

 
Наша кнопка

Код кнопки:

<A href="//svoboda-vo.at.ua" target="_blank"><img src="//svoboda-vo.at.ua/Logo/Baner_2.gif" border="0" alt="" />


 
Скачати книги

Скачати mp3

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0