Юрія Герасимовича не cтало 15 червня. За якимсь містичним збігом – того самого дня, коли народився легендарний Іван Миколайчук – великий режисер і великий актор разом працювали над фільмами і були побратимами. Юрій Іллєнко казав, що, власне, спілкування з Іваном Миколайчуком, якого він називав велетнем українського духу, – привело його до власного "роз’яничарювання" – повернення до себе. "Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці", – не раз повторював Юрій Іллєнко.

У ПОЛІТИКУ – у Всеукраїнське об’єднання "Свобода" – Юрій Герасимович приходить ще до помаранчевих подій – 2004 року. Тоді, у квітні 2004-го, у "Слові Просвіти" виходить його "Відозва" з головною програмовою тезою: український інформаційний простір окуповано, а отже час оголосити мобілізацію свідомих патріотів до лав нової УПА – УПА інформаційної.

"В чиїх руках інформація – той новітній диктатор… Все – в інформації, і все — через інформацію… Нові часи вимагають нових форм боротьби", – проголошує Юрій Іллєнко нові кличі націоналістів інформаційної ери. Власне ця концепція "УПА інформаційної" невдовзі стане ключовою засадою діяльності об’єднання "Свобода". Таким чином Іллєнко виступить, по суті, співтворцем "Свободи" у тому вигляді, якою вона тепер є. Тут не гріх сказати – "головним режисером" найпотужнішої сьогодні націоналістичної сили.

Відозву прочитала Ірина Фаріон і, вражена, принесла у "Свободу": "Це ж наша за духом людина!" Буквально через тиждень абсолютно випадково Олег Тягнибок перетинається з Юрієм Іллєнком і підходить до кінорежисера, аби подякувати за патріотичний допис. Від тієї миті вони стають друзями, і Юрій Іллєнко приходить у "Свободу". Одразу ж береться до активної роботи – вносить у "Програму захисту українців" розділ про інформаційний простір. Але внесок Юрія Іллєнка в ідеологію новітнього українського націоналізму не обмежується рамками теми інформаційної боротьби. Він, наприклад, завзято пропагує україноцентричну концепцію Балто-Чорноморської осі, як геополітичної "місії української нації", на противагу холуйським химерам різновекторної "інтеграції".

…Запам’ятвся спекотний липень 2005-го. Юрій Грасимович приїздить з Олегом Тягнибоком на Яворину. Приїздить зі своєю головною зброєю – кінокамерою – аби створити документальний фільм. Його камера, що неспішно ковзає яворинськими краєвидами, немовби "втягує" в себе довколишній світ – урочище Розсохи, заставлене на пагорбах копицями сіна, жарти місцевих людей – гуцулів, що прийшли на розпалені свободівцями повстанські ватри, світло палаючих смолоскипів, котрими, мов частоколом, обставляють імпровізовану сцену… Важливий, можна сказати культовий, момент. Юрій Герасимович знімає зі себе сорочку, вмивається у холодній гірській річці, що тече під Яворинами, і одягає футболку з логотипом "Свободи"… А потім до самозабуття, з неприхованою насолодою, спілкується з колоритним місцевим дідусем у солом’яному брилі…

У Юрієві Герасимовичу Іллєнкові – а був він фантастичним оповідачем, якого можна було слухати годинам – жило неймовірно тонке відчуття світу і невловимий сум за тим, що не збулося…

Народився 1936 року у напіввимерлому від Голоду-33 містечку Черкаси. Тікаючи від війни, 41-го, опинився з мамою і двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на Україну 44-го було недовгим. А 46-го батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Сім’я жила в бараці на території заводу, через що мама захворіла на туберкульоз.

Закінчив школу на робочій околиці Москви і вступив до престижного інституту кінематографії на операторський факультет. 1960-го зняв дипломну роботу, перший в історії інституту повнометражний фільм "Прощавайте, голуби", і отримав за нього найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. 1963 – отримав запрошення зі студії Довженка зняти режисерові Параджанову фільм "Тіні забутих предків".

Дебют в режисурі – "Криницю для спраглих" за сценарієм Івана Драча про винищення українського села – було заборонено постановою ЦК компартії України на 22 роки. Наступний фільм – "Вечір напередодні Івана Купала" – алегорична історія України, було знято з екрану рішенням Міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано 1988 року.

1971 року на 24-му з’їзді компартії України заборонено наступний, третій фільм Юрія Іллєнка – "Білий птах з чорною ознакою", над яким він працював разом з Іваном Миколайчуком. Заборонено – як "найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді".

Була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко знімає фільм "Жівіо заінат", що перекладається як "Живу наперекір всьому". Фільм отримав "Срібну арену" на фестивалі в Пулі і приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екран був не допущений. Наступний фільм "Мріяти і жити" за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях.

У різні роки було заборонено майже всі проекти Юрія Іллєнка на стадії сценарію. З написаних 42 сценаріїв, лише сім стали фільмами.

До проекту "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрій Іллєнко йшов близько третини свого життя. Фільм знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео.

За сорок вісім років роботи в кіні рівно половину був безробітний як кінематографіст. Усе ж став Лауреатом держаної премії імені Шевченка, народним артистом України, академіком АМУ, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним Доктором Міжнародної Кадрової Академії.

…Останнім часом Юрій Іллєнко важко хворів. Але навіть будучи втомленим і виснаженим хворобою, – знаходив час, аби взятися за перо – викласти своє бачення проблем сьогодення і майбутнього України. Як сказав у прощальному слові Олег ТЯГНИБОК, Юрій Іллєнко фактично був ідеологом новітнього українського націоналізму, ідеологом "Свободи". Нам усім дуже його не вистачатиме".

…10 травня цього року. Травень – місяць, коли українці святкують День матері. Я прийшла в дім до Іллєнків записати інтерв’ю з дружиною Юрія Герасимовича – актрисою Людмилою Єфіменко. Поки Людмила Пилипівна закінчувала справи на кухні, ми чекали її з Юрієм Герасимовичем у кабінеті кінорежисера за величезним письмовим столом. Одна стіна цього кабінету – то фактично велетенська полиця з книгами. А на тій, що навпроти, – численні фотографії Людмили. З різних фільмів, з різних років. Задумано вдивляючись у ті світлини, Юрій Герасимович, мовби розмотуючи клубочок життя, неспішно розпочав розмову…

Якось воно само собою виходило, – каже, – що жінки завше виконували якщо не керівну, то дуже почесну, важливу роль у моїй сім’ї. І рідна моя бабця Надія, і двоюрідні Уляна, Поліна – кожна з них мала у родині свою, так би мовити, культову "посаду". Кожна була по-своєму особлива і кожну з них я по-різному "тероризував". Бабуся Уляна, наприклад, пекла фантастичні пироги зі щавлем. Приходив я до неї додому і казав: "Щось у вас так пирогами пахне"... Про бабу Надю багато написав у книзі "Доповідна Апостолові Петру". Так само й мама моя мала у сім’ї особливе місце.

…Коли у дверях з’явилася Людмила Пилипівна, Юрій Герасимович залишив кімнату – пожартував, що це – аби могли по-жіночому поговорити… Я тоді ще не знала, що то було останнє його інтерв’ю.

Довкола смерті Юрія Іллєнка – містичний ореол. Його останній сценарій – то сценарій… власного похорону. За день до смерті Юрій Іллєнко, який ще недавно купався у Дніпрі, кличе дружину і дає їй останні свої розпорядження – кого закликати попрощатися, кому зателефонувати – аби приїхав провести в останню путь. А хто має приїхати вже тепер. І просить, аби труну у жодному разі не ставили у Будинку кіно… Наступного дня, уже прощаючись зі світом, Юрій Іллєнко кличе двох своїх синів – просить допомогти піднятися. Коли ж вони його піднімають - поглянувши на Дніпро, відходить в інший світ – не хотів помирати лежачи. Великого українця відспівав Патріарх Філарет у Володимирівському соборі…

З інтерв’ю Людмили Єфіменко газеті ВО "Свобода" 10 травня 2010 року

ДУЖЕ ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ той день, коли уперше побачила Юрія. Я тоді приїхала після третього курсу на проби і йшла коридором знімального павільйону. Це був неймовірно довгий коридор – найбільшого знімального павільйону Європи. Літо. Мало людей – всі роз’їхалися у відрядження на зйомку. Йду коридором і бачу, що назустріч мені йде людина. Я ще й не розрізнила обличчя, але вже здалеку зауважила неймовірно вільну ходу. Рука в кишені – справжній супермен. Підходить трохи ближче і я впізнаю – то ж Юрій Іллєнко!

…Ми з Юрою тепер дачу будуємо, і він майже все робить своїми руками. За принципом – сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю… Він і каменяр, і тесля, і різьбяр-столяр, і камін сам збудував, і … простіше сказати, чого він не змайстрував своїми руками… Це в нього від дідів і батьків – вміє геть усе. Та тому, що це також творчість неймовірна. І ще тому, що зрозуміли – усе – роботи в кіно більше не буде! Ті грандіозні сценарії, які є у Юри готовими, при реалізації коштуватимуть мільйони. Хто ж їх дасть. Держава? Не смішіть! Інвестори? Щось не бачу українських інвесторів, на жаль. Отак чоловік і поміняв професію кінематографіста на будівельника, розпочав будувати дачний будиночок, а я захопилася квітами. Я надзвичайно люблю тюльпани. Коли ще все решта зелено-сіре, а вони вже яскраві. В мене сотні різних сортів – чорні, класичні, різьблені, махрові, всіх не опишеш… А чорнобривці… Українська класика. Улюблені квіти моєї мами. До речі, чай з жовтогарячих чорнобривців нам дуже до смаку, разом з мелісою. Я вже не кажу про наш садок… в ньому близько вісімдесяти різних дерев… Коли вони заходяться квітнути по черзі – кизил, морелі, алича, черешні, вишні, персики, сливи, груші, яблуні, бузок, жасмин, черемшина – це два-три тижні фестивалю під спів соловейка. Оце тим тепер наповнене наше життя. А ще онуками".

Зі статті Юрія Іллєнка "Україні потрібен Пророк" від 15 листопада 2005 року

З мороку століть, з суцільного туману історії випливала на мене ріка мертвих – п’ятнадцять тисяч моїх пращурів, переважно літні люди, жінки й діти, зарізані, як бидло, Петровим сатрапом Меншиковим в гетьманській столиці Мазепи – в Батурині, розіп’яті на плотах і пущені за водою на острах Україні, щоб вона навіки забула й потайки думати про Незалежність.

Ріка мертвих текла крізь мене щоночі – лишень я заплющував очі.

Мертві мої пращури дивилися на мене мертвими очима мовчки. Всі п’ятнадцять тисяч. Мовчки. Щоночі. Я почав впізнавати багатьох з тих мерців. То були мої родичі з Черкас. Розстріляні в громадянську війну. Ті, що сконали 33-го з голоду. Ті, кого розстріляли 37-го. Одного разу я впізнав Курбаса. Курбас був застрелений просто в серце. І босий. В зеківській кухвайці з Сандормоху. З табірним номером, який збігався з номером мого телефону.

Через місяць нічних марень я витяг з шухляди старий сценарій про Мазепу "Ненаситець" і вписав в нього епізод "Ріка мертвих". Ріка мертвих більше мені не снилась… Ночами у мої сни почав вриватися голий вершник у смолі і пір’ї на коні. Іноді вершник був мертвим. Іноді то був я сам. Мертвий. На коні. За нами гналися вовки. Кінь завжди приносив мене на поле полтавської битви. Битви я жодного разу не бачив уві сні, бо поле вкутував густий і рожевий, як молозиво, туман. Я чув лише звукову партитуру битви. Коли двомісячне нічне фільмування раптом скінчилося, я зрозумів, – такий фільм мені ніхто не дозволить зняти. Яка б влада не була на Україні.

З листа Юрія Іллєнка до Олега ТЯГНИБОКА від 4 січня 2006 року

Націоналізм – любов до своєї Батьківщини – єдина сила, що не зрадить Україну, допоки Україна є. Усяка передвиборча ідеологія побудована на тому, що вона (ідеологія) обіцяє все, але нічого не дає. Не важить розмір обіцянки – комунізм, земний рай, реформи і порядок, підвищення пенсій або кожному по пляшці за виборчий бюлетень. Одна пляшка – один бюлетень.

Націоналізм не обіцяє нічого, але дає все, що нація потребує для себе, для свого становлення, для розвитку і для самооборони, бо націоналізм є виразником нації у всіх її проявах, її ідеологією, що увесь час удосконалюється у відповідь на запити життя.

Культура нації – націоналізм – ніби могутнє споконвічне дерево, за висловом поета Еліота. Воно може вирости, але його не можна спроектувати і побудувати. Дерево нікому нічого не обіцяє – воно просто є, воно дарує свою тінь кожному, хто її шукає. У розроблення "Програми захисту українців" Всеукраїнського об’єднання "Свобода" Олега Тягнибока доклав я і свій внесок.

Це єдина на сьогодні програма серед усього політичного спектру, що ґарантує успішну розбудову національної держави в разі проходження національних українських сил до парламенту. Маючи такий унікальний документ, як "Програма захисту українців" націоналісти дістануть звитягу. Я у це вірю. Бо альтернативи націоналізму як ідеології державо¬творення національної незалежності в сучасному світі не існує. Бо націоналізм – це освідчення в любові до свого народу. Любов не можна обіцяти як приз за голосування. Любов – це не піартехнологія, любов – це Божа благодать. Хіба існують для любові якісь нездоланні бар’єри, хоча б і тривідсоткові?

Галина Миць

Газета ВО "Свобода"