На написання цього мене спонукали неодноразові останнім часом хвалебні відгуки про Петра Порошенка. Крім того, я обіцяв цей пост своїм друзям і Вахтангу Кіпіані, який різко відреагував на мою критику власника Roshen.

Петро Порошенко – політичний «важковаговик» з досить вражаючою кар’єрою. Спочатку він – член СДПУ (О) Віктора Медведчука , коли той був віце -спікером парламенту, один з її чільних представників. Тоді у нього не було ніяких моральних обмежувачів на співпрацю з тими, кого він зараз паплюжить.

Далі Петро Олексійович засновує свій нішевий проект «Солідарність», який влився потім в новостворену Партію регіонів. Так що, поряд з Миколою Азаровим, Володимиром Семиноженком і Володимиром Рибаком Порошенко стояв біля витоків «партії влади».

Далі він очолив виборчу кампанію Віктора Ющенка і був одним з основних спонсорів « Помаранчевої революції».

Після перемоги Ющенка на виборах Петро Порошенко був призначений секретарем Ради нацбезпеки в піку Юлії Тимошенко. Саме Петро Олексійович хотів стати прем’єр-міністром України, вважаючи, що зробив для цього все від нього можливе і має право розраховувати від свого друга Віктора Андрійовича цей пост.

Однак, фортуна і політичний розклад був не на користь Петра Порошенко. Очоливши РНБО, Порошенко активно інтригував проти Тимошенко та її команди, створивши при собі фактично альтернативний уряд за підтримки президента Ющенка.

Порошенко доводиться кумом і другом Ющенка, тому з перших днів нової влади в ужиток суспільства і політики увійшли поняття «кумівство» і «любі друзі». Саме з ім’ям Петра Порошенка і його колег Миколи Мартиненка, Романа Безсмертного та Олександра Третьякова пов’язані ці прозивні й дратівливі політичні неологізми.

Більше того, саме Петро Порошенко був активним лобістом Єдиного Економічного Простору, ідею якого ще Леоніду Кучмі подав Володимир Путін – прообраз Митного Союзу. Зокрема, Порошенко був ініціатором спеціального указу президента про немеделенной (!) Активізації співробітництва України з ЄЕП від 15.06.2005 № 952/2005.

Тому, коли сьогодні Петро Олексійович активно виступає проти Митного Союзу, це не може не робити йому честь, однак, він мав би і пояснити свій повсякчасний інтерес до такого роду об’єднанням.

Інтриганство пана Порошенка може зайняти гідну главу в підручниках про політології, поряд з Макіавеллі. Крім таємних директив і доручень міністрам і губернаторам, які особисто Петро Олексійович давав, не маючи на те ніякого права, він ще й встиг публічно заявити про свої амбіції контролю всієї влади за допомогою ще одного спеціального указу президента.

Красномовний документ під номером 658/2005 від 15 квітня 2005 повністю розкриває бажання Петра Порошенка бути номером 1 у державі. Цим указом президента Рада національної безпеки і оборони відкрито втручається в діяльність органів виконавчої влади, мабуть, не маючи на той момент інших завдань. Його апарат реформується, стаючи схожий на секретаріати президента і кабміну, теж з подачі саме Петра Порошенка.

Цей документ ставить під контроль секретаря РНБО пана Порошенка всі зміни і реформи виконавчої влади, дотримання її функцій і контроль роботи. Верховна Рада і президент відсуваються від цього процесу, який хотів відстежувати саме Порошенко.

Окремо РНБО закликав Кабмін ліквідувати Держкомпідприємництва, який очолювала Олександра Кужель, і Національне космічне агенство. Мабуть, ці два органи особисто Петру Олексійовичу дуже заважали, що довелося з усієї системи органів влади виділити їх і «оптимізувати».

Порошенко був з численними скандалами відправлений у відставку разом з урядом Юлії Тимошенко у вересні 2005 року, щоб покласти кінець непрекращающемуся політичної кризи і боротьбі за владу. Після цього довгі чотири роки Петро Олексійович був поза перших позицій політики.

У жовтні 2009 р. він був призначений міністром закордонних справ в уряд Тимошенко, на засіданнях якого практично не з’являвся в піку прем’єру, підкреслюючи свою відданість і орієнтованість на Віктора Ющенка.

Після перемоги Віктора Януковича на виборах президента, Петро Порошенко продовжував очолювати Раду Нацбанку і змінив його лише на крісло міністра економрозвитку в 2012 році в уряді Азарова. Після здобуття в листопаді 2012 року депутатства Петра Олексійович вирішив нарешті стати опозиціонером.

Правда, і тут не все гладко. Порошенко протегує інституту міжнародних відносин КНУ імені Шевченка (в народі – КІМВ), бо є його ж випускником. Його там люблять і добре знають.

Тому явно не без відома Петра Порошенка на «круглий стіл» до Віктора Януковича від студентства Евромайдана якимось чином потрапили студенти КІМВ, які ніякого відношення до майдану не мають – Дмитро Левін і Антон Грановський. Потрібно зауважити, що окрім цих двох «достойників» жодного студента не пустили до «тіла». Видать, поклопотався Петро Олексійович за своїх.

А характеристики Порошенко, дані йому Юлією Тимошенко ще в 2005 році, до цих пір яскраві і згадуються в народі: «…Власне Кажучи, як я можу їм протягнуті руку, коли їх руки зайняті, смороду Постійно Щось там, перепрошую, тірять в державі? ..», «…в Цю хвилину увірвався Петро Олексійович Порошенко прямо в кабінет до Президента без будь-якого запрошення, без будь-якого стуку. ВІН весь БУВ, перепрошую, у сльозам и соплях и ВІН почав кричати, что Тільки Що з нього зняла депутатство, то багато Було підтрімано фракцією БЮТ, то багато є зрадники…».

У Петра Олексійовича є і публічні амбіції балотуватися на пост мера Києва, про що він теж встиг заявити. Здається, в Україні немає «хлібної» посади, яку Порошенко не хотів би мати або на яку не претендує.

Однак, при всіх амбіціях і неприкритої жадобі влади, у Петра Порошенка немає ні публічної, якісної та професійної команди, ні ідей, ні програми дій. Є лише ресурс у вигляді грошей і величезного владолюбства.

Тільки чи достатньо цього всього, щоб забути минуле Петра Олексійовича і вважати його національним лідером або гідним політиком?