Ця стаття написана до 100 річчя С.Бандери, але не втратить актуальності, допоки живі ще українофоби-вороги Нації.
Україна відзначила століття Степана Бандери.
Відзначила передбачувано – без святкування на державному рівні, без присвоєння
Героя України, без нудних промов чиновників. Думаю, Провідник був би задоволений.
За життя він гуртував навколо людей, вірних ідеї та чистих поглядами. По смерті
його образ став тим критерієм, що відрізняє зерно від полови в патріотичному
русі, в політиці. І через сто років Бандера об’єднує людей, що вірять й не бояться.
Не потрібно офіційно визнавати Бандеру Героєм
України. Він був революціонером за життя, нехай же залишається ним і після
смерті. Щоб бути прикладом для нових борців. Бандера – символ нескореної,
невизнаної України. Його образ буде привабливим доти, поки при згадці його
імені невротично здригатиметься обличчя у ворогів українства.
Сучасні комуністи набагато бездарніші від
своїх попередників початку ХХ століття. Тоді революційним символом українців
був Тарас Шевченко. Боротьба проти нього була безперспективною. Українці все
одно читали б його під ковдрою. «Кобзар» за змістом набагато страшніший
«Декалоґу українського націоналіста». Саме тому більшовики визнали Шевченка.
Коли країна вкрилася пам’ятниками Великому Кобзарю, а в кожній школі висів
портрет дідуся з обвислими вусами, ніхто вже всерйоз не вірив у «Вражою злою
кров'ю волю окропіте».
Сьогодні комуністи діють зовсім неориґінально
– поливають Бандеру брудом. Саме тому його образ надихає тисячі молодих
сердець. Заборонена істина цікавіша за енциклопедичну, невизнаний Герой
симпатичніший за десяток «канонізованих». Якщо колись хтось захоче вбити в
молоді віру в Бандеру, він подбає, щоб у всіх школах України, від Львова до
Донецька, від Сум до Севастополя, від Житомира до Дніпропетровська, вчителі
розповідали дітям, що Провідник був великим демократом і гуманістом, втіленням
любові і справедливості. Тоді портрет Бандери повісять поряд з портретом
Шевченка, а молодь шукатиме нового кумира.
Але поки що Степан Бандера є прикладом для
молодого покоління. Він надихає, бо є чому надихати. З дитинства Степан мав
слабке здоров'я, але маючи волю і цілеспрямованість почав займатися
спортом. Тож першою його перемогою в
життя була перемога над собою.
Від юних літ Бандера – член підпільної
забороненої в Польщі організації УВО. В 12 років – перше затримання, в 23 – арешт, в 25 –
засудження до смертної кари, в 32 – ув’язнення в концтаборі. Можливо, не
приклад для наслідування, але, безсумнівно приклад для захоплення. З дитинства
член «Пласту», у 20 років член ОУН, у 22 – член Крайової Екзекутиви ОУН, в 24 –
Крайовий Провідник, в 31 – Голова Революційного проводу ОУН. Приклад для молоді
та засторога для «старих партійців».
Члени ОУН вірили в Бандеру так, як сьогодні
ніхто не вірить жодному партійному лідеру. Бандера боровся не за рейтинґ
довіри, а за Українську Самостійну Соборну Державу. В його штабах готували не
плян виборчої кампанії, а плян збройної вилазки. Коли треба було, щоб про ОУН
заговорили, він організовував не прес-конференцію, а терористичний акт.
Оунівські підпільники не боялися КҐБ, бо знали, що на їх Провідника полює
десяток спецслужб. Упівці мерзли в криївках, бо знали, що Провідник не гріється
в джакузі.
Відмінність сучасної політики від тієї в тому, що п’ятдесят років тому
вона була скріплена кров'ю, а зараз – «бабками». Богові – Боже, Кесарю –
Кесареве. Хтось увійшов в історію, хтось – у Верховну Раду. Але все ж хотілося
б, щоб Україною керували не політики, а державники. Віриться, що через двадцять
років до влади прийде покоління з іншими цінностями та іншими ідеалами.
Прийдуть ті, хто в своїх діях надихатиметься не зображенням Франкліна на
стодоларовій купюрі, а образом Степана Бандери в своєму серці.
|
