Ще 27 березня 33-річний надвірнянець Василь Боднар став у лави захисників України. Майданівець, учасник подій 18-21 лютого в Києві, колишній десантник з досвідом миротворчої місії в Іраку, старшина за званням, він уже більше місяця виконує бойові завдання у Слов’янську на Донеччині. «Полюю на Бабая, – без жодного епатажу каже Василь. – Це не завдання, це моя особиста позиція».

«Брати» з Росії зайшли вбивати»

Домовилися з Василем поговорити надвечір, коли стемніє, і тут його телефон замовчав на дві доби. Коли прийшло повідомлення, що знову на зв’язку, зітхнули з полегшенням. «Трохи пострілюють, а так все нормально», – пояснив чоловік. Жартував, що ходили москаликів щупати.

Військовий спецпідрозділ, у якому служить Василь Боднар, стоїть під Слов’янськом. У ньому разом із Василем ще десятеро прикарпатців. Більшість хлопців – з Надвірної. «Ми, земляки, тримаємося купи, – розповідає чоловік. – Як стояли всі разом на Майдані, так всі разом і замельдувалися в першій хвилі мобілізації. Тільки прийшла команда відбирати десантників, учасників бойових дій і миротворчих місій, як ми й зголосилися. Хлопці не всі є професійними військовими, але всі мали добру фізичну підготовку і наш український дух в серці. Всі як один вважали, що кожен чоловік, який здатний боронити свою країну, захищати її від вторгнення ворога, мусить зголоситися до тієї праці».

Щоби піти на службу, Василь звільнився з роботи. Він працював у військкоматі і на випадок війни міг залишитися в Надвірній, у структурі комісаріату. Міг, але не залишився. «Завдання виконав – мобілізацію провів. І підтримав її своєю участю – написав заяву «прошу призвати мене в Збройні Сили України». По-іншому просто не міг, чесно», – каже він. У заяві він також просив про службу в спецпідрозділі. «Якщо говорити про досвід бойових дій, то, напевно, я бачив трохи більше, ніж інші. Служив десантником у 2004 році в складі миротворчої місії в Іраку, – каже Василь. – Той досвід допоміг мені швидко відновитися й адаптуватися. І, напевно, дав «чуйку», коли знаєш, що йдеш на ризик».     

Бригада Василя Боднара вже більше місяця бере участь в АТО. «Антитерористична операція на Донеччині і Луганщині – це насправді війна, – відвертий чоловік. – АТО не проводиться у такі тривалі терміни. АТО – це блискавична операція: випад, зачистка терористів – і крапка. Максимум три дні, що й забезпечує успіх. А те, у що ми виявилися втягнутими, це класична партизанська війна. Відповідаю за свої слова і деяким генералам з цього приводу міг би багато що сказати. Треба говорити правду: ми не дуже справляємося зі ситуацією. Нам попросту не дають проводити повномасштабну операцію. Не дають, наприклад, дозвіл зайвий раз перевірити якісь ділянки території чи мікрорайони міста. Чи постріляти в зеленку (кущі, зелені насадження – кор.), коли це може бути потрібно. Згори приходять суперечливі команди: то стріляти, то не стріляти – губимося, що робити в таких випадках. Виглядає на те, що фактично нас тримають за руки. І в цей самий час всі наші колони ворог зустрічає вогнем. Розстрілює. І ми нічого не можемо зробити…» Василь розповідає, і відчувається, як чоловіка опановують емоції. За його словами, теперішня ситуація на Сході України багато в чому нагадує майданівську. «Можна провести паралелі, – уважає він. – Там нас теж «пригашували» – пам’ятаємо цей «мирний протест». Схожість є і в роботі вищого керівництва. Можна було би й грубіше висловитися, але я вже стримаюся…»

Треба пояснити, що спецпідрозділ, у якому служить Василь Боднар, прикриває спину Національній гвардії. Її бійці виконують завдання у місті, відповідають за безпеку в житлових кварталах. Десантники пильнують, щоби на гвардійців не напали, щоби вони не потрапили в засаду чи ще якусь пастку. «Коли ми проходили підготовку на Великій Землі, то слова про «гарячу» точку та «гарячу» територію сприймалися образно. А тут, бачимо, таки гаряче», – вже спокійно констатує Василь. У мові військовиків словосполучення «Велика Земля» та «Велика Україна» на позначення розмежування територій – тих, де іде війна, і тих, де зберігається мир, – з’явилося кілька тижнів тому. Тоді через російський кордон на українську територію впродовж трьох днів перемістилися сотні озброєних бойовиків. «Зайшли «брати» з Росії убивати наших людей», – каже Василь.    

«Тут іде підла війна»

За його словами, росіяни влилися в так зване народне ополчення. «Ці воєнізовані угруповання на дві третини складаються з місцевих людей. Переважно тих, які не знайшли себе в житті. Серед них дуже багато наркоманів – відкрито ходять із дозами. Багато хто мав проблеми із законом – зеків за специфічними наколками видно. Вкупі з російськими найманцями вони отримують гроші за наші голови. Хороші гроші. Тарифи, – нам доводять оперативну інформацію, - такі: вбитий український солдат коштує 20 тисяч гривень, офіцер – 50, вищі чини командування – по 100 тисяч. Плюс росіянам офіційно, як вони заявляють, нараховують платню за участь в бойових діях, платять і за знищену українську військову техніку».

«Зараз уже відомо, що російські найманці використовують міни, розтяжки. Нічому такому, на жаль, нас при підготовці не вчили. Не було ще тоді такої інформації. Як знаходити міни, як не потрапляти в пастки – ці знання і навики залишилися в мене ще з попередньої підготовки. Хлопцям, які поруч, я все це пояснюю, по можливості підказую. Офіцери також уже тут, на місці, показують, які види мін виставляють терористи, як їх розпізнавати і знешкоджувати. З нами служать офіцери з великим досвідом миротворчих місій, вони й проводять навчання з особовим складом. Не знаю, як в інших підрозділах, у нас – так», – розповідає Василь Боднар. Навчаючись воювати в степах України, він часто проводить паралелі з Іраком. «Там була конкретна війна – відкрита і зрозуміла. Одні військові загони воювали з іншими. Мирне населення було реально відсторонене, терористи не ховалися за людей. Тут іде підла війна. Терористи і найманці не просто маскуються під мирних жителів, вони весь час стоять за їхніми спинами. Людей використовують у провокаціях, живим щитом, накручують на сутички, заохочують до підлостей. Під час року моєї місії в Іраку загинуло 11 наших військових. А тут за місяць стільки своїх загинуло, що я вже з рахунку збився. Та найбільш гірко, що окупантів підтримує свій народ», – каже військовик.

Товариші, які також служать на Донеччині і потрапляли під обстріли в колонах, розповідає Василь Боднар, відзначають, що серед нападників є багато людей так званої кавказької зовнішності. Ці типи розчиняються серед мирного населення, живуть під його прикриттям і виходять тільки на бойові операції проти українських військових. «Застосовується апробована технологія чеченської, абхазької та інших російських окупаційних кампаній, – констатує спецназівець. – Зброя і техніка, як ми бачимо, теж звідти. Почерк, тобто спосіб використання, як мінімум колишніх військових. Для роботи з ПЗРК, наприклад, потрібні спеціальні навички. Підготувати стрілка для цього комплексу за короткий час неможливо».  

Василь каже, що професійних російських військовиків, засланих на війну в Україну, видно й з того, які та в який спосіб організовуються провокації у Слов’янську. «Тактика стравлювати людей і ховатися в цей час за їхніми спинами – це їхня головна тактика. Використовувати місцевих людей для прикриття – це їхній козир. Вони так і далі будуть воювати, бо це результативно – це справді нас зупиняє. Ну як ти будеш стріляти у своїх?... Треба думати, як відсікти цю можливість, як вивести людей з території війни», – каже він.

«Український Бабай проти москальського»

Відколи у Слов’янську, Василь Боднар збирає інформацію про одного з російських бойовиків – Алєксандра Можаєва, відомого як Бабай. Хоче його затримати. «Вполювати Бабая – це моя особиста позиція. Таке завдання переді мною ніхто не ставив. Просто мені стало цікаво: що це за морда така приїхала в Україну командувати, «восстанавлівать справєдлівость». З’ясував, що цей «ісконно донской казак», як він чваниться, ніякий не офіцер ГРУ, а бандит – має за собою дві ходки на зону. І оце тепер звалив з Расєюшки, бо в Краснодарі його звинуватили у замаху на вбивство. Думаю, що затримати цього типа цілком реально – треба тільки, щоби були створені відповідні умови. Ми чекаємо, щоби на «гарячій» території оголосили військовий стан, тоді зможемо працювати на повну, так, як воно повинно бути. Тоді й знешкодимо цих кримінальних зайд на Донеччині». 

«Казали, що я трохи подібний на Бабая. То я спеціально бороду відпускаю, щоби бути ще більше схожим. Відпустив, що вже навіть можна посмикати. Готуюсь: буде український Бабай проти москальського», – розсміявся чоловік. Раптом в телефонну трубку увірвався моторошний звук. «Не бійтеся, то ракета пішла», – відреагував він на журналістське «ой».

Поки десь там на передовій гуло і свистіло, десантник спокійно розповідав, як непогано можуть воювати українські спецназівці. Лиш би їм не заважали. Воювати в його розумінні – затримати чи видворити з території України всіх тих, хто виступає зі зброєю, хто нацьковує брата на брата, хто роздмухує полум’я бойових дій. І нічого, що в руках та зброя, що її мала українська армія 40-50 років тому, ще за часів Союзу. «Чим тоді володіли, те й лишилося. Новітнього озброєння у нас немає. Але ми й із цим можемо показати свою силу», – переконаний Василь Боднар.

Ані сучасні бронежилети, ані прилади нічого бачення від американців, про що пишуть і говорять на державному рівні, бригада не отримувала. Захистом спецназівців екіпірували побратими з Майдану. Народний депутат поміг з обмундируванням. Ліки, як і багато інших потрібних у щоденному побуті речей, зібрали і передали медики з Івано-Франківської обласної лікарні. «Але це тільки частина людей отримала, не весь підрозділ, – уточнює Василь. – З нами служать не лише прикарпатці, є й хлопці з інших регіонів. Їм чим можуть допомагають їхні земляки. Так само, як було на Майдані, є люди, які приїздять і привозять що треба, не питаючись, хто звідки. Місцеві бізнесмени, вчителі, фермери. Їм тут ой як не солодко – не один раз їх обібрали до нитки всі ці представники Донецької народної республіки, ще й постановили платити «дань». Живуть люди в себе вдома, як в окупації. Тому нам узагалі гріх скаржитися».

Не скаржаться наші хлопці ні на те, що їдять раз на день – не все є можливість щось варити, ні на те, що харчів узагалі бракує. «Не завжди вдається провезти сюди харчі. Колони обстрілюють, є втрати. Що зі собою привезли, того поки що вистачає – сухпайки, консерви. Добре, що хоч із питною водою трохи налагодилося. Бо минулі два тижні була одна кружка води на добу. Про помитися я вже взагалі мовчу. А у нас тут не тільки чоловіки, є й жінки - зв’язківці, медики…»

Ніхто не скаржиться, бо всі розуміють, що йде війна, підкреслює Василь. «Знаємо, що найважливіше – дух зберегти. Мені от дзвонять колеги і розповідають, що хлопці, які служили службу і зараз мобілізовані, на полігоні в Рівному стогнуть – то їм рис недоварили, то компоту недолили, то хліб маслом не помастили. Не знаю, що це за нюні. Де бійці? Ми з хлопцями вже схудли на 20 кілограмів, і ніхто не стогне. Все це – вибір, як і на Майдані було. Або ти є українцем до кінця, або ні. Або ти стаєш на захист батьківщини, або тобі слабо. До нас ніхто не прийде робити цю тяжку і невдячну роботу. Ми мусимо захищати себе самі, ми повинні втримати Україну».

Прощаємося, і Василь наспівує повстанську пісню, яку з товаришами слухає щодня: «Ой там у лузі, при дорозі, червоні маки розцвіли, там троє браття-українці життя за волю віддали…» «Повертайтеся живими!» – закликаємо. «Ми з вами ще вип’ємо кави у Станіславі», – сміється він. І по хвилі стає серйозним: «Головне – зберегти мир».

Наталія Кушніренко