Як появилися були оті непрошені «визволителі», що «перевизволили» нас від «визволителів»-німаків, а було це у другій половині 1944 року, то ще декілька літ не могли навести свої «порядки» у нашому повстанському краї.
Облави йшли за облавами, від стрілянини здригалися гори, лилася кров, та наші люди не корилися як попереднім, так і новим уже пришельцям.

Але оці нові «визволителі», поступово влаштовуючи наїзди, набіги, як в давнину татарва на наші села, проводили арешти, забирали худобу та зерно і тим самим змушували людей коритися. Таким чином накладені податки, контингент та ще норму по вивозу лісу (в кого були коні) люди почали виконувати. Оскільки колгоспу ще не було, то весною, у жнива та ще під час посіву озимини «визволителі» не заважали поратися біля землі. Зате пізньої осені наставала вже кара Господня, налітали облавою і силою виганяли людей на оту кляту «норму». Про заготовку палива на зиму для себе не було й мови. Доводилося викручуватись, хто як міг, щоб запастись дровами. Отож вуйко Іван, відразу після Різдва, вибрався із сином-підлітком до лісу по дрова. Заїхали далеко у глибину лісу, де ще за літа, на одному місці вуйко запримітив дві сухі смереки. Слава Богу, снігу випало небагато, так що добралися до місця без пригод. Звалили оті дві штуки, обчистили від гілляк і завантажили на сани. Вже і зажердили, як належиться, на передніх санях, а ось щоб зажердити на задніх підсанках, треба було вирубати жердку. Вуйко взяв сокиру і, недалеко відійшовши, зрубав гарну яличку, і тут раптом правою ногою, по самий пах, провалився під землю.

- А Господи! Що тут за мара?
Не встиг вуйко зорієнтуватися, як за ногу щось там під землею схопило і не відпускає. А тим часом у криївці, де зимував чотовий Тараско з трьома друзями, чули, як на поверхні хтось валив ті сухі смереки, тупцювали і щось гомоніли люди. Було ясно, що це селяни заготовляють дрова, а заїхали так далеко в глибину лісу тому, що скраю вже все повирубували. Все було зрозуміло, але такої пригоди не чекали. Бо раптом щось затріщало у тунелі, потягнуло холодом і замигала лампа.

Один із повстанців заглянув у тунель, але в темноті годі було щось побачити.
– Ану посвітіть хто, бо я намацав тут ногу, та ще й узуту в дерев’яник…
– Ну раз нога в дерев’янику, то вже, напевно, не москаль, а хтось із селян завітав до нас з колядою, – сказав Тараско, присвічуючи лампою.
– Так є. Та ще й у білих штанях… Ану роззуй того гостя, тоді далеко не втече…

ПОВСТАНЕЦЬ миттю розшнурував і зняв дерев’яника. Нога зникла, а Тараско із ще одним повстанцем вискочили на поверхню. Різануло сніжною білизною по очах, захлинулись обидва від свіжого повітря… Нарешті побачили переляканого вуйка Івана, Тараскового хресного батька, що сидів на снігу, підтримуючи босу ногу.
– А шляк би Вас, нанашку…! – поблагословив Тараско оторопілого хресного.
– Йойой, Василунцю, дитинко моя, а що ж тепер робиточки, що тепер буде? – Дійшло нарешті до нещасного вуйка, що потрапив у надзвичайно неприємну ситуацію.
– А буде те, що Бог дасть… – відповів Тараско. – Ви з ким тут?
– Та з хлопцем своїм, Владьом…
– Більше нікого нема?
– Ні.
– То вже добре. Закличте хлопця…
– Владю, ходи ту! – гукнув вуйко Іван і за якусь мить появився Владьо.
– О, Василю! – радісно скрикнув хлопець, – Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки Богу! Бачу, що ти вже великий хлоп, Владю. Скільки маєш років?
– В Зелені свята буде шістнадцять.
– Навесні ми тебе приймаємо у повстанці.
– Але?, – засіяв хлопець… – Візьмемо обов’язково, а поки що приймемо тебе до організації. А тепер слухай уважно, – провадив далі Тараско, – твого тата ми мусимо залишити у себе… Сам розумієш… Додому відпустимо його навесні, як зійдуть сніги. Отже, ти зараз маєш присягнути, що нікому, крім матері, не скажеш, де ми знаходимось. Бо «той хтось» може донести совітам і тоді загинемо всі… Батько теж… Криївка наша замінована і ми живими не здамося. Зрозумів?
Від цих слів Тараска хлопець помітно зблід і на знак згоди мовчки кивав головою.
– Зніми шапку і повторюй за мною, що буду казати: «Присягаю Господом Богом, Матінкою Пречистою, що ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять мене зрадити тайни!»

Тараско зняв із шиї хрестик і дав поцілувати хлопчині.
– Матері скажеш усе, як було і хай вона завтра вранці скаже сусідам, що тато пішов до Самбора, щоб у млині взнати, чи не б’ють там логазу. Увечері хай забідкається, що тато чомусь не вернувся додому, що, напевно, його десь там заарештували совіти. Тепер таке часто трапляється… А тепер закрий за нами віко до криївки, замаскуй, як належиться, і спіши додому, бо вже вечоріє та й хуртовина починається. А ще не забудь зажердити на задніх підсанках клеци, бо ще десь по дорозі перевернешся. І нікому, окрім матері, ні слова!!!

За той час повстанці справили скриньку-віко, наповнили її знову землею та мохом і сховалися в підземеллі. Влодко закрив вхід і, відповідно замаскувавши, поїхав, до краю стурбований, додому. Минула нарешті зима і ось, у кінці квітня, коли зійшов сніг і скресли гірські потоки, зазеленіли поля і гори, Тараско відпустив вуйка Івана.

Рано-вранці, коли тільки на світ благословилось, вуйко вийшов із лісу на чисте поле. Злегка крутився світ від довгої сидячки під землею. А повітря, Господи, не надихаєшся!.. Перехрестився вуйко до схід сонця і , вклякнувши на коліна, поцілував вкриту росистою травою землю. Змовив «Отче наш» та «Богородице Діво», а тоді визувся, підкотив штани, і пішов босий, зганяючи ногами прохолодну росу, до села.
Якраз із-за гір викотилося сонце. Весело защебетав жайворонок. Аж раптом здригнулися гори від потужного вибуху. Луна покотилася по лісах, і довго ще гримотіло по ярах та гірських урвищах.
Від такої несподіванки замовк жайворонок, а вуйкові аж дерев’яники впали з плечей на землю. Зрозумів бідолаха, що то Тараско підірвав криївку, де вони разом зимували.

НА ДРУГИЙ ДЕНЬ, рано-вранці, з тими ж дерев’яниками через плечі, але вже з харчами в торбі, пішов вуйко до району мельдуватися. Відшукав там будинок МГБ і, зайшовши, привітався, як на-лежить християнинові, з черговим і подав тремтячими руками посвідку, яку видав йому на прощання Тараско.
Черговий прочитав і, як обпечений, схопився, кудись зателефонував раз, другий… І тут почалося щось несусвітнє. Поназбігалося повно чекістів різного рангу і почали вуйка Івана «розпинати».
– Ти, старий дурак, отпєтий бандіт, сгноім в тюрмє, лагєрє, чтоби другім нє повадно било і т.д. і т.п.
Та все матюком його, ма-тюком.
Вуйко стояв біля порога і, знявши шапку, раз у раз вклоняючись, повторював:
– Те, що я старий дурень, казали мені і бандерівці, але так мене матюками не обкладали, як оце ви… О ні, гріх було б казати… Пильнували мене, щоб не втік, але кормили таки непогано… Та під землею сидіти хлопу, самі знаєте, що невесело… Але м сидів, молився Богу і, нарешті, випустили мене, дай їм Боже здоров’я…
А ви, бачу, хочете мене посадити до своєї тюрми… Господи, та за що мені така кара?!
– Молчі, старий дурак, а то єщо морду набйом. І нє Господь будєт тєбя карать, а совєтская власть. Понял?
І ще того самого дня повезли вуйка машиною, у суп-роводі двадцяти червонопогонників, до села. А там вже повно прикордонників. Облава…
Показав вуйко Іван те місце, де була криївка, але там після вибуху міни лиш вирва, з якої впереміш із землею стирчали дрючки та дошки. На тому все і закінчилося. Та ні, не закінчилося.

Для вуйка Івана лиш почалася тяганина. Сидів бідолаха у районному КПЗ, сидів у Самбірській тюрмі, тоді у Дрогобичі, а потім знову у районному КПЗ.
Після відповідних допитів з побоями та залякувань чекісти, врешті-решт, поступили так, як у тій картці написав Тараско. Що, мовляв, нещасний дядько ні в чому не винен, що він випадково натрапив на їхню криївку, що він уже відсидів свій термін у підземеллі, а тепер дайте йому спокій.
А ще там було написано таке: «Що коли ваш якийсь працівник (мається на увазі чекістський) оформить на нещасного чоловіка судову справу, то я, Тараско, особисто покараю того працівника за повстанським законом (а ви знаєте, що це означає)».

Отож, відсидівши три місяці у совіцькій тюрмі, вуйко Іван прийшов, нарешті, додому. Ну а Влодка забрали до ФЗО і запроторили на Донбас у шахти.
Тим часом Тараско давав такого «перцю» чекістам, що навіть після його смерті вони боялися заходити на ті терени, де він оперував зі своїми хлопцями. Помер Тараско у криївці, захворівши тифом. Не могли його ліквідувати у чесному бою, то знищили підступно, запустивши вірус хвороби у підпілля.
Минуло з того часу понад півстоліття, а на Прикарпатті пам’ятають Тараска і досі співають пісню про нього:

Заплакали яснії зорі, і світ цілий заридав.
Тараско лежить у таборі, він друзів в гарячці прощав:
«Прощайте ви друзі-юнаки, учасники славних боїв,
Здається, що буду вмирати. Ви бийте за мене катів».