Жив-був пес СІРКО.

Жив так собі, бігав по подвір’ї, ганявся за власним хвостом, гавкав на сусідських собак та грівся на сонечку.

Хазяйка годувала терпимо – миска супу із золотистими плямками жирку, тарілка каші з хлібом, шматочок ковбаски при святі, не густо і не порожньо.

Інколи вдавалося потягнути господарську курку, що зазівалася  і тихенько поласувати на гармані. Звичайне собаче життя.

Одного дня, під Новий рік, в двір заліз мордатий ТАТЬ. 

Від нього смачно пахло страусячою печінкою, з кишені виглядала апетитна цукрова кісточка.

Мордатий вийняв кістку і кинув псові:    

- Жери, придурок! Будеш добре поводитися, я тобі і печінки дам. 

СІРКО хотів було загавкати, та мало не вдавився слиною. І не тому, що обізвали примурком а тому, що кісточка замутила голову і притягувала як магніт.

СІРКО не витримав, очі затягнуло туманом …

…туман розсіявся, новий ГОСПОДАР вийшов на ганок,  витер рукавом розчервоніле рило і смачно зригнув. На Мордатому красувався жіночий капелюшок і теплі шкарпетки з собачої шерсті.

Голодний, замерзлий, коротко стрижений пес радісно рвонувся вперед та міцний сталевий ланцюг рвонув його назад.

- Сідеть! – грізно гаркнув Мордатий і штовхнув пса – Самім жрать нєчего!

Пес, тужливо заскавулів та  заповз в будку.    

Над будкою виднілися напівстерті букви «СЕРКО».

З Новим Роком СІРКО.