Відомий український політичний діяч, публіцист, один з ідеологів Організації українських націоналістів. Народився у Загвіздці на Станіславщини (тепер Івано-Франківська область). Навчався на філософському факультеті Львівського університету. З середини 1920-х Ленкавський активний учасник націоналістичного руху на Західноукраїнських землях, провідний член Організації Вищих Класів Українських Гімназій, член проводу Союзу Української Націоналістичної Молоді. 1928 брав участь у редагуванні (разом із С. Охрімовичем та І. Габрусевичем) першого нелегального націоналістичного видання для молоді журналу «Юнак», був співробітником «Українського голосу» (1929-32 виходив у Перемишлі) і «Бюлетня КЕ ОУН на ЗУЗ». Учасник І-го Конгресу Українських Націоналістів у Відні (28.1-3.02.1929). з лютого 1929 увійшов до складу проводу ОУН на ЗУЗ, був референтом ідеологічного відділу. 1931 заарештований польською поліцією у Кракові і у вересні 1932 під час процесу «Конгресівців» засуджений до 4-х років ув’язнення. Після гітлерівської окупації Польщі та частини західноукраїнських земель 1939 року Ленкавський увійшов до складу проводу ОУН(р), з квітня 1941 – референт пропаганди. В липні 1941 Ленкавський, як один з ініціаторів проголошення української держави у Львові був заарештований гестапо і ув’язнений у концтаборі Аушвіц. В повоєнний час жив у Німеччині. Був членом проводу ЗЧ ОУН. Після загибелі С. Бандери очолював провід ОУН (1959-1968), згодом керував відділом пропаганди і редагував газету «Шлях перемоги». Помер у Мюнхені. Автор декалогу «10 заповідей українського націоналіста» (1929), в якому виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань.