Безперечно, кожен з нас має на це свою власну, окрему думку. Але кожен з нас напевне зупиниться і одразу не підбере ємного і вичерпного визначення, бо важко знайти у світі країну більш химерну, більш містичну, більш несподівану і разом із тим більш чудову, прекрасну, ніж наша Україна. Ми часто навіть і не уявляємо, де саме ми живемо, хто самі ми є. А між тим ми, можливо, найдавніша eвропейська нація, наша генетична пам’ять зберігає тисячолітню інформацію цієї землі, яку наші предки перетворили з дикого степового ґрунту на родючу світову житницю, ми нізвідки не прийшли на ці терени, нікого не прогнали і нікому не нав’язували свого ладу. Але водночас чи є в світі другий такий народ, що витримав настільки жорстоку асиміляційну політику з боку сусідніх народів, настільки міцний етноцид, тотальне нищення всього національного, як це витримали ми, українці?

     І сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, відроджуючись у муках, формуючись нарешті як саме УКРАЇНА, а не "окраина” чужих імперій, коли наше суспільство лихоманять хвороби вроджені чи набуті, коли крізь багно тихого чи голосного опору різноманітних "п’ятих колон” і "братніх народів”, численних "доброзичливців” і "укрАінцєв”, ще гострішою стає необхідність доторкнутися до рідної землі, чітко і недвозначно самовизначитися і подивитися на самих себе.

     Подивитися не через замулене скло запозичених аберацій, а подивитися очима дитини на матір, очима чоловіка на кохану жінку, бо ми є плоть від плоті цієї країни, цієї землі, де б ми не мешкали, в які краї не закидала б нас доля, і – навіть – де б ми не народилися: бо ми одної крові, української. І ця кров свята, як свята нам наша багатостраждальна земля і наша солов’їна мова, і наша чарівна пісня.

      Але подивитися такими очима на Україну не просто. Бо століттями нам відмовляли навіть у нашому власному існуванні як окремого народу. Нам казали (і тепер кажуть!), ніби ми тупе, нікчемне бидло, що спроможне хіба що колупатися в землі та жерти сало з горілкою,  і що держава нам наша не потрібна, і мова наша – не наша, а вигадана, і Герої наші – бандити і зрадники (цікаво тільки, кого?). І, що гріха таїти, й посьогодні велика кількість світу дивиться на Україну крізь призму таких ганебних, давно згнилих і засмерділих стереотипів. Для більшості світу Україна й досьогодні, на превеликий жаль, залишається Terra Incognita, Невідомою Країною, про яку мало хто знає, що достеменно сказати. І це – про країну, яку ще двісті років тому мандрівники називали "Степовою Елладою”!

     Потрібно показати світові "незнану Україну”, пробудити до нашої Батьківщини інтерес у чужинців, запалити любов’ю до України серця тих українських громадян, котрі ще знаходяться в стані байдужого заціплення, розвіяти сморід міфів і стереотипів і показати Україну такою, якою вона є насправді, яку ми любимо і носимо в своєму серці навіть далеко від рідної оселі, на чужині.

      Потрібно протистояти неґативним і хибним уявленням, що розповсюджені про Україну, формулює й пропагує своєрідний "особливий Український шлях”, "Український спосіб життя”, "Українську модель”, яка не має нічого спільного ні з пропонованим Москвою черговим малоросійсько-хохляцьким "братерським союзом”, ані з Західною (переважно американською) системою "ліберальних цінностей”, яка на перевірку в наших умовах виявляється не кращою, бо призводить до занепаду, криміналізації та оглуплення населення.

       Для нас Україна – окрема держава, цілий космос, що не є схожим на будь-кого зі своїх сусідів.