До Києва прибуває предстоятель Російської православної церкви патріарх Кирило, щоб 25 лютого «возвести на престол» нового главу держави Україна Віктора Януковича. Московський патріарх благословлятиме його під час урочистого молебня у Києво-Печерський лаврі, а у Верховній Раді України він має бути свідком присяги новообраного Президента України на Пересопницькому Євангелії, що його придбав і відтак подарував церкві у Переяслав-Хмельницькому гетьман Іван Мазепа, якого в православних храмах Росії й досі піддають анафемі. Цікаво, які почуття у зв’язку з цим можуть виникнути у патріарха РПЦ?

Вітаючи торік наприкінці липня Московського патріарха Кирила з нагоди його офіційного візиту до України біля трапу літака в аеропорті Бориспіль, лідер Партії регіонів Віктор Янукович заявив: «Цей знаковий візит об’єднає український народ та православ’я».

Тим часом відомий український релігієзнавець Мирослав Маринович висловився, що предстоятель РПЦ прибув до України для того, щоб «застолбить участок». Іншими словами – дати всім зрозуміти, що Росія вважає Україну своєю вотчиною.

У Московського патріарха якась просто таки екзальтована (щоб не сказати політ-патологічна) любов до України. Він демонстрував це, і не один раз, під час свого офіційного візиту торік улітку.

На одному з українських телеканалів патріарх Кирило висловив готовність, не зрікаючись російського громадянства, прийняти й громадянство України – мабуть, задля того, щоб примножити не лише свої регалії й стати патріархом «Московським, Київським і всієї Русі», а й щоб розширити географію своєї прямої дії. Щоб самому й безпосередньо, без Київського митрополита УПЦ МП, вершити долю українського православ’я не лише в межах, як він висловився, «южной століци русского православія» – Києва, а й по всій території України.

Предстоятель РПЦ зізнався: в Україні «я почуваюся вдома». Черговим доказом цієї «любові» треба вважати засідання Священного синоду РПЦ в Києво-Печерській лаврі під головуванням патріарха Кирила, на якому вирішувалися другорядні питання російської церкви, а проблеми українського православ’я не розглядалися зовсім. Московському патріархатові аж ніяк не йдеться про об’єднання українського православ’я, як, може, думає Віктор Янукович, а про суцільне підпорядкування Москві церковних структур України.

Чим займається фонд «Русский мир»?

Це є продовженням попередньої діяльності нинішнього патріарха РПЦ на тодішній посаді митрополита Смоленського і Калінінградського. 1994 року він заявив, що «Церква сприймає розпад єдиної держави як трагедію. Тому ми (Московський патріархат – І. Г.) вважаємо, що будь-які розумні зусилля, спрямовані на відновлення Вітчизни, – це благо. Росіяни, українці, білоруси – це один народ».

Уже тоді Кирило (Гундяєв) почав розробляти концепцію під назвою «Русский мир».

У різних варіантах ця настирлива неоімперська ідея продовжувала звучати з уст патріарха Кирила й після його візиту до України.

Виступаючи 23 серпня 2009 року в Архангельську, він пояснив, яке місце в «Рускому світі» відводиться Україні.

«Із точки зору базових цінностей ми – один народ», – сказав Кирило, не згадавши про такі базові цінності, якими є вчення Євангелії, що об’єднує всю християнську цивілізацію.

Натомість «базові цінності» в розумінні Московського патріарха стосуються лише трьох східнослов’янських народів і не поширюються, наприклад, на православних сербів чи болгар, бо в геополітичній констеляції ці братні, точніше, «невдячні» Росії народи – вже поза досяжністю обіймів Московського кремля та Данилового монастиря.

Тому, виступаючи перед делегатами ІІІ Асамблеї «Русского мира» на початку листопада у Москві, патріарх Кирило заявив, що РПЦ далі виконуватиме свою місію «серед народів, котрі приймають російську духовну і культурну основу своєї ідентичності або, принаймні, її істотну частину», бо російський народ є народом-богоносцем, а «Росія, Україна, Білорусь – це і є свята Русь» (Новинар, 9 листопада 2009).

Загально відомо, що такі заяви, наче мантра, лунали в Російській імперії ще до її розвалу 1917 року.

РПЦ – вірна служниця політики держави 

Даючи себе в розпорядження царської влади, дозволивши перетворити себе на звичайний пагін державної бюрократії, РПЦ була слухняним і активним виконавцем імперської політики. Тому, як пише американський історик Річард Пайпс, Російська православна церква впала разом із рідною їй монархією. Падіння для неї було настільки несподіваним, що ця Церква майже безболісно й швидко перетворилася на вірну служницю більшовицького атеїстичного режиму, чим лише довела, що без опіки держави РПЦ діяти не здатна.

Після розвалу Радянського Союзу, за часів правління в Росії президента Бориса Єльцина, і, особливо, вже під керівництвом президента Володимира Путіна РПЦ отримала можливість відновити свою посаду служниці нового режиму, стати продовженою рукою політики Кремля у площині так званої «керованої демократії» на внутрішньому напрямку, а також у закордонній політиці.

Цю роль керівництво РПЦ відкрито визнає устами патріарха Кирила, який під час ІІІ Всесвітнього конгресу співвітчизників-росіян у Москві на початку грудня 2009-го заявив про двосторонню співпрацю російської церкви з Міністерством закордонних справ, а також «між Церквою та іншими відомствами, які мають стосунок до роботи за кордоном».

Предстоятель РПЦ нагадав також і про взаємодію його церкви з Федеральним агентством у справах Співдружності Незалежних Держав та міжнародним фондом «Русский мир». Із цією організацією, виконавчим директором якої є внук сталінського міністра закордонних справ СРСР Молотова В’ячеслав Ніконов, підписано договір про «співробітництво» (Новинар, 18 грудня 2009).

«Ідуть нові – гарні часи»?

Із заяв патріарха РПЦ Кирила чітко видно, як він прагне об’єднати православні церкви в Україні, тобто повернути під «шапку Мономаха» Російської православної церкви всіх «розкольників».

Не дуже йому залежить і на інституції УПЦ Московського патріархату на чолі з предстоятелем Володимиром (Сабоданом).

Патріарх Кирило під час візиту до України фактично ігнорував митрополита Володимира, зробивши його, як писала одна київська газета, частиною «митрополичої масовки», і дав зрозуміти, що патріарх вершить так, як вважає за потрібне.

Тому висловлені Віктором Януковичем під час привітання Московського патріарха Кирила в київському аеропорту торік у липні сподівання, що «ідуть нові – гарні часи», що «цей знаковий візит об’єднає український народ та православ’я» – пусті слова.

Керівництву Російської православної церкви вигідно, щоб українське православ’я залишилося розколотим на три церковні інституції, бо сильна і єдина Українська православна церква стала б для РПЦ великим і небажаним конкурентом. Роз’єднаними краще маніпулювати і розігравати спектакль церковного «об’єднання» України.

Прагненням Московського патріархату є цілковите поглинення православної церкви в Україні. Про це свідчать і заяви, і політика предстоятеля РПЦ патріарха Кирила.

В цьому контексті актуальними залишаються слова російського філософа Миколи Бердяєва з 1918 року: «Московський шовінізм у московській церкві – це суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».

Це варто мати на увазі й новообраному Президентові України, як також і те, що в Пересопницькому Євангелії – подарункові Івана Мазепи українським богомольцям – викарбуване його ім’я як жертводавця. Саме гетьман Іван Мазепа прагнув незалежної Української держави, й саме за це й донині проклинають його в російських православних церквах.

Іван Гвать