Конотопська битва – надзвичайно цікава сторінка вітчизняної історії, сторінка, яка всіляко замовчувалася в радянській історіографії, сторінка, яка викликає неадекватну реакцію представників антиукраїнських сил. Не особливо звертають увагу на героїчні події і ліберальні сили, яким значно краще говорити про трагедії, жахи, братовбиство, будуючи історичний процес виключно на стражданнях, забуваючи про героїку.  Століттями місцеві українофіли-шароварники культивували образ українця як скривдженної, ображеної та переляканої істоти. Століттями чужинецькі пропагандисти старанно виводили образ українця, як малокультурного, хуторянського салоїдного бидла.

Саме тому з пам`яті нації намагалися стерти спомин про Конотопську перемогу 1659 року. Звитяга гетьмана Івана Виговського не вписувалась у рамки уявлень про українців. Надто викличною, надто величною, надто різкою є ця подія. Шароварники апріорі не можуть адаптувати міфу про успішного українця, а російська пропагандивна машина намагається взагалі замовчати таку принизливу для Кремля подію. Однак, саме сьогодні, саме в цей смутний час, час зневіри і тотального розчарування українцям просто необхідно згадати момент великої перемоги, момент величі. Хтось скаже «Під час кризи історія неактуальна». Хтось скаже «Святкування Конотопської перемоги остаточно посварить нас з Росією». Однак, їхніми устами говорить генетичний страх раба перед своїм господарем. Рабська псевдоеліта, яка звикла прогинатися перед будь ким, продавати націю гуртом і вроздріб, боїться всього, що не вписується у їхні тваринні інстинкти розмноження та споживання.  

Так що ж сталося під Конотопом влітку 1659 року?

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...»

У народній російській пісні «Под городом, под Конотопом», де оплакується смерть російського князя-богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели пенье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «причетність» Війська Запорозького до безславної гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкирів, які, «кабы черныя ворони», насідалися на православних.

А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського з допомогою його союзника — кримського хана Мегмеда IV Гірея влітку 1659р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим, які вже бачили себе господарями землі української, та активно впроваджували політику братовбивчої війни та поділу України (до болі знайомі речі, які практикуються і сьогодні).

Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657р. Іван Виговський скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Однак козацтво не лише повернуло йому гетьманський клейнод, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілою низкою своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, значно порушену авторитарними методами правління Хмельницького.

Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-російських відносин.

Однак здобута восени 1657р. політична перемога в Корсуні в кінцевому підсумку виявилася для Виговського пірровою перемогою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні поширення антистаршинських та антигетьманських настроїв. Внутрішня нестабільність в Україні, активно провокована саме Москвою (ситуація схожа на нинішню, набагато легше утверджуватися в державі, яка знаходиться в стані хаосу та громадянського протистояння) дає змогу російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту саму ріку... Надана Москвою моральна та матеріальна підтримка антигетьманській опозиції (знову напрошуються історичні паралелі із сьогоденням) значно примножила її сили. Навесні 1658р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк і більшу частину Миргородського полку.

З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну. Гадяцька угода 1658р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об'єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власні адміністрацію, фінанси, військо.

Ще реалістичніших обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659р. у палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двосторонньою, без участі поляків і литовців. Разом з тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О. Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження ...майже стотисячне царське військо.

Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського. Вочевидь, не було впевненості в їх позитивних результатах і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — на таких зустрічах можна і голову втратити.

Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, який, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам зі згаданої на початку російської народної пісні князь Пожарський, котрий, як свідчить С. Величко, оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів «одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками».

Конотопській битві передувала героїчна оборона п'ятьма тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку облягало й штурмувало стотисячне царське військо Трубецького. Лише покликаючись на Божу допомогу, Божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати місто у своїх руках, відбиваючи постійні атаки настільки переважаючого противника з кінця квітня аж по кінець червня 1659р.

Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дала змогу Виговському зібрати вірні йому козацькі полки, закликати на допомогу кримчаків. Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз'їзд супротивника. А 29 червня 1659р., Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам'ятатися, гетьман з маршу атакував п'ятнадцятитисячний російський загін, що обороняв переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримськотатарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій з полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу відступаючим. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін за ними й потрапили в заздалегідь підготовлену засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конотопах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли у наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ у другій половині XVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. А князь Семен Пожарський був страчений.

Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубецького від Виговського, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана — Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу той самий Сергій Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»

Говорячи про Конотопську битву хотілося б наголосити наступне: «Нація, що втратила гідність й через це нездатна пам’ятати про важкі, дорогою ціною здобуті перемоги, зациклюючись на поразках, і лише на них, сама позбавляє себе майбутнього». Попереду новий бій. Цей бій без зброї та пострілів. Це бій інформаційний та політичний. Будемо сидіти, склавши руки – результат один – Україна знову стане колонією Росії, яка цього разу, врахували наче все, однак забула про найважливішу величину – фактор нації.

Що б там не скиглили вічно незадоволені тюхтії, а Україна змінилася. Головне - змінилася суспільна свідомість. Українці навчилися мислити і аналізувати. Так, вони незадоволенні, знедолені і апатичні. Однак, як тільки на обрії вони побачать обриси нових кайданів, вони повстануть. Вони не дозволять більше нікому безпідставно називати себе молодшим братом. Українці більше не повернуться в рабство. Тому, що ми нація вільних людей, яку попри всі невдачі, чекають нові великі перемоги і нові здобутки.

Тоді, 352 років тому, частина козацької еліти, очевидно казала Виговському – воювати з Москвою безглуздя. Однак Виговський став великим саме завдяки цій перемозі, а Україна отримала шанс на державність. Рабські серця глухі до поклику сурм. І нехай нас горстка, і нехай наші сили малі, і нехай наші шанси невеликі - ми повинні з гідністю і відвагою, яку демонстрували наші предки, вступити в цей бій, і якщо навіть не перемогти, то створити вагомі підстави для нової Конотопської перемоги.