Над Україною, мов
громом,
Лихая вістка
пронеслась –
«руськоязичний» з
Білозором,
За Україну
поквитавсь.
Не стало сина
України –
Він українською й
співав
Свої пісні, мов
ті перлини,
Він Україні
дарував.
Не стало ще одної
краплі
У пересохлої
ріки.
А голосу співця –
в ансамблі,
Заснув не з Божої
руки.
Ще до Шевченка,
ще до Стуса
Тоді, як стали ми
«брати».
Коли настав наш
Емський Статус
Не взмозі рідною
ректи.
А що ж відчули
відщепенці,
Невже не мучить
совість їх?
Живуть на
Україні-ненці
Й пісень співають
не своїх.
Допоки ж цей
гордіїв вузол,
Давитиме нам шию
й нить?
Чи не пора б уже
указом
Навіка пута
розрубить,
Щоб ми жили в
своїй державі
І свою мову
берегли.
Щоб називались
українці –
Візьмімось за
руки, брати. | 
