«Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самостверждення і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. 

Отже, поезія допомогає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу — це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості».

  Діти мої, українці!

Діти мої, українці, я вас породила,

            *  *  *

                Порядність

Ласка, ніжність, доброта: слова зрозумілі,

Чомусь мало приміняєм ці слова на ділі,

      А усе ми приміняєм слова другорядні,

      І водночас ми говорим, що ми є порядні.

А порядність виміряють не тими словами,

А порядність виміряють добрими ділами.

      І щоб добре діло можна би зробити,

      Треба частку серця в нього уділити.

І не тоді поділити, коли вно не щире,

Але тоді подилити, коли воно миле.

      То ж учімо серце своє, щоби щирим було,

      Щоби ласку, ніжність, доброту воно не забуло.

                                            Гаврищук Ярослав

              *  *  *  

          Приснися Дануся.

Приснилася ми усі ночі та дівчини Дана,

Що стояла біля мене, як намальована,

     І волосся в неї світле, як спіла пшениця,

     Оченята в неї сині, як в ставку водиця.

Личко в неї рум’янеє і сама вна щира,

Та жаль мені лише в тому, що не моя мила.

     Хтося кохає, обнімає, з нею веселиться,

     А мені лиш та Дануся у вісні присниться.

Тож приснися ти, Дарусю, та посеред ночі,

Щоб почув я ще твій голос, подивився в очі,

     Щоб сказав тобі я ніжно, ти, Дарусю, мила,

     Чому ж раньше ти до мене так не говорила?

Але цього вже не буде, сон не повторити,

Треба Віров та Надієв на цім світі жити.

                                 Гаврищук Ярослав

             *  *  *

       Послідній дзвоник

Пішли ми у школу, у той перший клас,

Домівкою стала школа для нас.

     У школу прийшли ми, малесенькі діди,

     Не вміли читати і тихо сидіти.

За ручки ти взяла і нас повела,

Яка же весела тоді ти була.

     За парти поклала, сказала сідати,

     Букварик новенький будемо вивчати.

Букви ти нас вчила одна за одною,

Як тяжко прощатись тепер із тобою.

     І довго чекали ми цього дзвінка,

     Прийшла та хвилина не дуже легка.

І послідній дзвоник для нас продзвонив,

Він наше дитинство  уже залишив.

     Невже це від нині таке може бути,

     Що наше дитинство уже не вернути?

Вчителько наша, чому ти сумна?

Тому що на скронях блищить сивина?

     Чи може тому, що ідемо зі школи?

     В яку не повернемось більше ніколи?

Питаєтесь діти чому я сумна,

Відходить від роду сімейка одна.

     Не плач наша рідна, не плач не ридай,

     В дорогу щасливу дітей проводжай.

А ми твою ласку ніяк не забудем,

Приходить у гості до школи ми будем.

     Спасибі за ласку і ту доброту,

     Ти вчила нас жити в годину круту.

Ти з нами ділила і радість і сміх,

Прийми побажання найкращі від всіх.

     Прощай рідна школа і ти світлий клас,

     Вже тільки гостями ми будем у вас.

                                           Гаврищук Ярослав

                     *   *   *

     Матусю, мене не лишай.

Матусю ти мила, матусю свята,

Чому ти рішила, що я сирота?

     Лишаєш мене ти в родильнім будинку,

     Подумай ще трохи, одну ще хвилинку.

Я тебе прошу і щиро благаю,

Своїми ручками тебе обнімаю,

     На тебе я дивлюсь і щиро сміюся,

     Бо ти моя мила і рідна матуся.

Не можу просити своїми устами,

Лиш молю, благаю своїми очками,

     Невже ти, матусю, так зможеш зробити,

     Що зможеш мене ти  ось тут залишити?

Та вирок суровий ти все ж присудила,

Коли ти сказала, що я ті не мила,

     Що я ті не мила і ти мня не любиш,

     Що ти і-зі мною щастя  не здобудеш.

Але щастя свого не будеш ти мати,

Бо ти відказалась від свого дитяти.

     Тебе я, матусю, живов поховаю,

     Не скажу нікому, що маму я маю.

І правди отої нікому не знати,

Що ходить по світу моя рідна мати,

     І в гості не прийду до столу сідати,

     Коли ти удома будеш гостювати.

Хоч тарілку на столик для мене покладеш,

Та правди святої нікому не скажеш,

     Що жиє на світі сирітка маленька,

     Що ти її мама, що ти її ненька.

І тяжко ті буде, і серце заб’ється,

Коли десь дитина чужа озоветься,

     А я озовуся у ту тяжку днину,

     Коли ти лишила мене сиротину.

У сні лиш з тобою буду говорити,

Не треба зі мною так було робити.

     На ліжку дитину ти станеш шукати,

     І сльози свої ти будеш проливати.

А я вже велика, роки вже пройшли,

Стежину до мене сніги замели,

     Звертаюсь я нині до всіх матерів,

     Не робіть ви ніколи таких тягарів,

Щоб не було вам тяжко на ціле життя,

Не   залишайте  ніколи   своє   ви    дитя.

                                      Гаврищук Ярослав

                                    член ВО "Свобода"

                  с.Гвізд, Надвірнянський район