Дмитро Іванович Донцов – політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, український літературний критик, есеїст і публіцист, – народився 29 серпня 1883р. у м. Мелітополі Херсонської губернії (нині Запорізька обл.) в сім’ї крупного землевласника. Навчався у реальному училищі в Мелітополі, в Царськосельському ліцеї, студіював право у Петербурзькому (1901-1907 рр.) та Віденському (1909-1911 рр.) університетах. Докторську дисертацію з права захистив у Львові 1917р.

Під час навчання у Петербурзі підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі (1905, 1907) заарештовували. У 1908р. переїздить до Львова де у 1912р. одружується. Друкується у часописах «Дзвін», «Наша дума» та «Украинская жизнь», працює як журналіст у Відні, Берліні. Після заснування 4 серпня 1914р. Союзу Визволення України (СВУ) стає його першим головою, однак уже у вересні виходить із цієї організації.

У 1917р. повертається до Києва, підтримує Українську народну республіку М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри. У 1918р. стає членом Головної Управи партії українських хліборобів-демократів, очолює Українську Телеграфічну Аґенцію (УТА) гетьмана П.Скоропадського. Після повалення Директорії у 1919-21рр. очолює прес-бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). 

З 1922р. по 1939р. Д.Донцов живе у Львові, редагує часописи «Літературно-Науковий Вісник» (1922-32рр.), «Заграва» (1923-24рр.) та «Вісник» (1933-39рр.). Його бурхлива редакційна та видавнича діяльність розпочалася при безпосередній організаційній та фінансовій допомозі Є.Коновальця та Української Військової Організації (УВО).

Невдача із створенням Партії Національної Революції, органом якої мала бути «Заграва» і за якою також стояла УВО, була причиною того, що Д.Донцов відійшов від політичної діяльності і почав виступати як незалежний редактор і публіцист. Друкувався в українській, а також у німецькій, швейцарській та польській пресі. 

Перед початком війни, у 1939р. Д.Донцов був ув’язнений польською владою до Берези Картузької. Після звільнення з табору він переїздить до Бухареста, де видає журнал «Батава» (1941р.), а через деякий час після короткого перебування у Львові Д.Донцов емігрує за кордон. Спочатку була Чехословаччина, Німеччина, Франція, Великобританія, США, а згодом - Канада. 

У 1948-53рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада). За кордоном випускає ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори. 

Помер Дмитро Іванович Донцов 30 березня 1973 року у Монреалі (Канада).

Д.Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Постать Д.Донцова стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. У 1913р. він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів та чорносотенників: В.Леніна, П.Мілюкова та інших. 

Пізніше, у працях «Підстави нашої політики» (Відень, 1921р.), «Націоналізм» (Львів-Жовква, 1926р.) та «Дух нашої давнини» (Прага, 1944р.), Д.Донцов розвинув доктрину українського націоналізму. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав антиіндивідуалістичною, азіатською.

Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів. На формування світогляду Д.Донцова великий вплив мали М.Міхновський, В.Липинський, але на відміну від консервативного В.Липинського, який вважав, що треба йти від держави до нації, Д.Донцов стверджував, що тільки сформована нація може створити власну державу. 

Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини.

Великий вплив мала діяльність Д.Донцова у міжвоєнній Галичині та на еміграції. Завдяки йому створювалася специфічна атмосфера, в якій виховувалася українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Д.Донцов не тільки вплинув на особистості Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».

Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації.

Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші. 

Літературознавча концепція Д.Донцова характеризується як націоналістична або неоромантична. Для радянських пропагандистів Д.Донцов був постійним об’єктом нищівної критики і лайки. Вони не могли йому пробачити українськості, згадували про його російські корені: «Она (сім’я) чтила свои российские корни, в ней никто не говорил по-украински!». Комуністичні ідеологи роблять закид, що він не мав своїх поглядів, а міняв їх у залежності від ситуації. Ми бачимо, що це звинувачення безпідставне, оскільки Д.Донцов був вірним своїм принципам і позиціям до кінця своїх днів. 

Ще одним звинуваченням сучасних українофобів на адресу Д.Донцова є спрямування його робіт на «социальную дифференциацию, разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу. Пытается насадить в общественном сознании культ Мазепы». Прагнення українського народу побудувати свою державу подається як «разжигание национализма, нагнетание вражды и ненависти к русскому народу». 

Починаючи від 60-х років, окремі твори Д.Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні. Безкорисна відданість національній ідеї, творчість і постать Д.Донцова викликають велику зацікавленість як у сучасних українських політичних колах, так і в гуманітарних галузях і не залишають байдужими українців-патріотів.

Слава Україні! Слава Героям України!