Після другої «катинської трагедії» виступав прем’єр-міністр Росії Володимир Путін. Глава російського уряду щось говорив про співчуття, про страшну втрату. Але головним було не те, що він говорив, а те, як він це робив. Він ледь стримував сльози. Важко було не поспівчувати «залізному чекістові», враження було таке, наче він рідну маму втратив.
Але тут варто покликати на допомогу великого російського театрального режисера Станіславського. Запитати його: «Пане Костянтине, що ви скажете?» Мені здається, що він би знову видав своє знамените: «Не вірю!»

Пригадайте промову прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна з нагоди катинської жалоби. Він обурювався масовим убивством поляків, він співчував їм, твердив, що це жахлива трагедія, але так і не називав винуватців.

У цьому контексті згадується його одкровення про те, що розвал СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття, а також російські підручники історії, в яких Сталіна називають найефективнішим радянським керівником.

І порівняйте це з так і не виголошеною промовою покійного президента Польщі Леха Качинського: «Жахливою кульмінацією союзу Третього рейху і СРСР, пакту Молотова-Ріббентропа і нападу на Польщу 17 вересня 1939 став Катинський злочин. Не тільки в лісах Катині, але також у Твері, Харкові, в інших відомих і ще не відомих місцях страт були вбиті громадяни Другої Польської Республіки – люди, що складали основу нашої державності, непохитні в своїй службі вітчизні. Водночас, родини вбитих і тисячі жителів довоєнних «кресів» були вислані вглиб Радянського Союзу, їхніми невимовними муками відзначений там шлях польської Голгофи Сходу».

Качинський замахувався на святе для Путіна і його команди – на міф про миролюбний Радянський Союз, який став жертвою нападу підступного Гітлера. Мені скажуть, що розходження в поглядах – це не причина не співчувати загибелі опонента.

Та справа не лише в тому, що покійний Качинський сповідував відмінні від Путіна погляди. Світогляд покійного президента Польщі змушував його активно протистояти експансіоністській політиці Путіна.

Він однозначно підтримав Грузію, коли Кремль розпочав там війну. Він усіляко підтримував Україну на шляху європейської інтеграції, чому опирався Путін. Він заважав Москві на шляху відновлення цілковитого контролю над Східною Європою.

Нині природнім шляхом (а може, і неприроднім – хто зна) перешкоду усунуто. Мало того, з життя пішла ціла команда політиків, яка сповідувала світогляд Качинського.

У Польщі існують інші політичні сили, які зуміли порозумітися з Кремлем і які не наполягатимуть на вибаченнях за Катинь. Ви думаєте, що така обставина змусить Путіна шкодувати?

Не поспішайте звинувачувати автора у цинізмі. А краще згадайте 1999 рік.

Тоді сталося три вибухи житлових будинків у трьох російських містах. У цьому звинуватили чеченських терористів. А потім зловили людей, котрі закладали вибухівку у ще один будинок. Ними виявилися… співробітники ФСБ Росії. Тим часом тодішній прем’єр-міністр Влолодимир Путін виголосив тверду антитерористичну промову, і російські літаки почали бомбардувати Грозний. Рейтинг донедавна маловідомого кулуарного діяча виріс до небес, і він без проблем був обраний президентом Росії. А імена тих агентів – так і канули в Лету.

Якщо людська смерть допомагає рости рейтингам, то сльози тут недоречні. Хіба що для електорату, якому так хочеться бачити своїх керманичів людяними.

Юрій Луканов